Я ніколи не думала, що життя моєї доньки складеться так важко. З дитинства вона була ніжною, довірливою дівчинкою, яка завжди вірила людям. Їй здавалося, що любов — це щось чисте і світле, що якщо двоє кохають одне одного, то вже ніхто і ніщо не зможе їх розлучити. Але я бачила, як ця її віра розбилась об жорстоку реальність.
Коли вона вийшла заміж, я спочатку була рада: чоловік здавався відповідальним, дбав про неї, навіть обіцяв допомагати у всьому. Вона світилася від щастя, і я вірила, що моя дитина нарешті знайшла свій спокій. Та згодом я почала помічати: донька частіше телефонує мені зі сльозами, говорить пошепки, щоб він не чув, і розповідає, що їй самотньо навіть поруч з чоловіком.
Все остаточно зруйнувалось, коли вона вже носила під серцем дитину. У сьомому місяці вагітності їй довелось їхати в інше місто — лікарі вимагали додаткового огляду. Донька почувалася зле, потрібні були ліки. Вона подзвонила чоловікові й попросила допомогти з грошима, зовсім небагато — просто щоб купити необхідне. У відповідь почула холодне: «Попроси у своїх батьків, я тут ні до чого».
Вона плакала, як маленька дитина. Мені було боляче чути її ридання в слухавці, але я знала — цей біль стане для неї уроком. І коли вона повернулась, то побачила порожню квартиру. Він забрав навіть деякі її речі. Утік до своїх батьків, ніби позбувся непосильного тягаря.
Вона приїхала до мене в село — вагітна, з пораненим серцем, але сильна. Я дивилась на неї й розуміла: моєму дитяті доведеться пройти через пекло зради й байдужості. Чоловік більше не питав, як вона почувається, не цікавився майбутньою дитиною. А коли донька народила мою внучку — прекрасну маленьку принцесу — він раптом згадав про сім’ю. Почав дзвонити, благати повернутись.
Але я бачила в очах доньки вже іншу жінку. Не ту наївну дівчинку, що боялась залишитися без чоловіка. Вона навчилась цінувати себе. Вона сказала:
— Мамо, я краще залишусь одна з дитиною, ніж з тим, хто принижував мене щодня.
Їй було важко. Перший рік після розриву вона часто не спала ночами, плакала, ховалася від усіх. Та потім встала з колін. Поруч були ми — її рідні, які підтримали й допомогли вистояти.
Сьогодні моя донька живе зовсім по-іншому. Вона вчиться любити себе, поважати власні кордони. Я бачу, як вона стала сильнішою, і щодня дякую Богу, що вона змогла вирватися з того болота.
Знаєте, як мати, я зрозуміла одне: краще бачити свою доньку самотньою, але вільною й щасливою, ніж поруч із чоловіком, який не знає, що таке любов і повага.
