Коли мені виповнилося 28 років, я розлучилася з чоловіком. Залишилася сама з маленькою донечкою Софією, якій тоді було всього п’ять. Ні від кого чекати допомоги — ні від батьків, ні від родичів. Перший рік після розлучення ми жили в страшних злиднях: грошей вистачало лише на найнеобхідніше, я підробляла де могла. Здавалося, що світ зовсім відвернувся від мене.
Тоді я прийняла важке рішення — поїхати на заробітки за кордон. Подруга покликала мене до Італії, де вона вже кілька років працювала доглядальницею. Я довго вагалася, але зрозуміла: якщо хочу дати дитині майбутнє — іншого виходу немає.
Минуло 12 років. Мені виповнилося 40. Я повернулася в Україну з валізами спогадів та заробленими грошима. Донька вже доросла, студентка, живе своїм життям. Та замість радості на моє повернення — я бачила від неї холод і навіть зневагу.
Софія відверто казала:
— Ти мене покинула. У мене не було мами. Я виросла без любові.
Я не розумію цих слів. Адже я залишила доньку не на вулиці — відвезла до своєї старшої сестри Галини у село. Там у Софії було спокійне дитинство, вона ходила до школи, мала друзів. Галина завжди була доброю та турботливою жінкою, я знала, що вона оточить доньку любов’ю. Софія й справді дуже прив’язалася до тітки, називала її мамою.
Але для моєї доньки цього виявилося замало. Вона вважає, що телефонні дзвінки й подарунки не могли замінити живої мами поруч. Хоча ми зустрічалися раз на рік, донька навіть два рази була в мене в Італії,
Я намагалася пояснити:
— Софійко, я тебе не залишала напризволяще! Я працювала день і ніч, щоб у тебе було майбутнє. Я ж купила для тебе квартиру в місті, повністю зробила там ремонт, усе обладнала. Я хотіла, щоб у тебе було краще життя, ніж у мене.
Але донька мовчить або відповідає різко:
— Квартирою любов не заміниш.
Вона не пам’ятає, як ми жили перед моїм від’їздом — без грошей, без перспектив. Їй здається, що я просто втекла, бо так зручніше.
Я тяжко працювала в Італії: доглядала за старенькими, прибирала, мила підлоги, жила в чужих квартирах. Часто плакала ночами від втоми та самотності. Але все це робилося для неї.
Тепер Софія живе у тій квартирі, яку я для неї купила, а я залишилася у материній хаті в селі. Вона майже не приїжджає, а якщо й заходить — розмова триває кілька хвилин.
Її слова болять:
— Ти для мене не мати. Я тобі нічим не зобов’язана.
А я не знаю, як знайти шлях до її серця.
Нещодавно у моєму житті з’явився чоловік — сусід Василь. Він також самотній, розлучений, має дорослого сина, який живе за кордоном. Ми часто спілкуємося, він підтримує мене, приносить дрова, допомагає з господарством. Каже:
— Давай будемо жити разом, ми ж обоє ще молоді, маємо право на щастя.
І, може, я б погодилася. Та донька категорично проти:
— Якщо ти зв’яжешся з ним, я більше ніколи не переступлю твій поріг.
Я тепер між двох вогнів: з одного боку — моя донька, заради якої я прожила половину життя в чужій країні. З іншого — шанс на нове щастя, на підтримку і тепло, якого мені так бракує.
І я не знаю, чи пробачить мене колись моя Софія, чи навчиться дивитися на мої вчинки очима дорослої жінки.
