Мене звати Андрій. Колись я був переконаний, що моє життя склалося якнайкраще: кохана дружина, стабільна робота, власний дім. Єдине, чого бракувало, — дитина. Ми з Мартою дуже цього хотіли, але роки йшли, а результату не було.
Я бачив, як дружина переживає, проходить аналізи, відвідує лікарів. Вона була абсолютно здорова. І тоді мені теж довелося піти на обстеження. Чесно кажучи, я сприймав це як формальність. Але вирок лікаря приголомшив: «Ви безплідний».
Я не пам’ятаю, як повернувся додому того вечора. Випив, бо не знав, як сказати дружині правду. А коли нарешті зізнався, бачив її розгубленість і біль. У ту мить я був готовий зникнути, щоб не псувати їй життя.
Та вона знайшла вихід: усиновлення. Моя мама і її батьки нас в цьому підтримали. Я ж довго вагався, але погодився. Так у нашому домі з’явився Артем — маленький хлопчик, який відразу став для мене рідним. Хоч я не бачив його перші кроки, перші слова — я відчував, що таки став батьком, хай і не біологічним.
Але доля мала свій план.
Одного дня мені подзвонили з лікарні: Марта втратила свідомість. Я мчав туди, серце калатало, а лікар замість поганих новин сказав:
— Вітаю, ваша дружина вагітна.
Мене ніби облили крижаною водою. Вагітна? Але ж я не можу мати дітей! Єдина думка різала свідомість: «Вона мене зрадила». Я не витримав і прямо в палаті запитав:
— То хто батько цієї дитини?
В її очах було стільки болю й образи, але я, засліплений підозрою, не бачив нічого, окрім власної образи. Я пішов, залишивши її саму, й сам від того страждав.
Декілька днів я не знаходив собі місця. І зрештою через те, що мама наполягала, я пішов до клініки, де колись мені винесли той страшний вирок. Наполіг на повторному обстеженні. І знаєте що? Результати були іншими. Лікарі пояснили, що іноді стан може змінюватися, і тепер я цілком здатний мати дітей.
Мені стало соромно, що я звинуватив дружину в найгіршому. Пам’ятаю, як стояв з букетом і каблучкою біля дверей, боячись, що вона мене не пробачить. Але вона обняла мене й заплакала. Хоча я й досі почуваюся винуватим.
Згодом у нас народилась донька Софія. Потім син. Тепер ми маємо трьох дітей, Артем як і належить старшому братові та синові наш головний радник і помічник. Моя ж мама говорить, що це диво сталося через те, що ми Артема полюбили як рідного, саме він наш талісман.
Минуло вже стільки років, а я досі згадую той момент у лікарні, коли мало не втратив усе через власну недовіру. І тепер знаю: найцінніше — це сім’я.
