Тепер я розумію ті слова, які випадково зірвалися з моїх вуст у день весілля сина. Дивлячись, як він стоїть поруч із молодою дружиною, я прошепотіла: «Ой, діточки, лише б ви витримали те, що вам доля приготувала…». Тоді він не надав значення, а я сама не могла пояснити, не мала сміливості. Тепер же, після всього пережитого, ці слова набули для мене зовсім іншого сенсу.
Через шість років правда викрилася. Мій син не може мати дітей. У дитинстві він переніс хворобу, яка позбавила його такої можливості. Я знала про це ще тоді, але не наважувалася сказати правду, думаючи, що так буде краще. Коли ж після кількох років шлюбу лікарі підтвердили його безпліддя, я боялася, що їхнє щастя зруйнується.
І справді, між ними були важкі часи: лікарні, спроби лікування, розчарування, образи й мовчання. Я бачила, як вони віддаляються одне від одного, і серце моє стискалося від болю.
Але сталося те, чого я навіть не сміла уявити: вони витримали. Вони не зламалися, не пішли різними дорогами. Одного дня мій син і невістка прийшли до мене й сказали:
— Ми вирішили всиновити дитину.
Я заплакала від щастя. А згодом у їхньому домі з’явився хлопчик, а трохи пізніше — і маленька дівчинка. Двоє діток, які так давно чекали на батьківську любов.
І знаєте, я давно не бачила стільки світла в очах свого сина. Він став найніжнішим татом, а його дружина — турботливою мамою. У їхньому домі знову лунав сміх, запах випічки, дитячі крики й пустощі. Вони знайшли те щастя, яке здавалось утраченим.
Тепер я більше не картаю себе за свої давні слова. Бо розумію: кожне випробування було потрібно, щоб привело їх саме до цього — до справжньої родини, де любов не залежить від крові, а живе в серці.
