Я всім завжди розповідала про ідеальну сім’ю моїх батьків. Я хотіла, щоб моя власна сім’я з чоловіком була такою ж. Того вечора, як завжди, я зателефонувала своїй мамі, яка разом із татом відпочивала в санаторії. Хотіла запитати, як вони себе почувають, як пройшов день. Ми поговорили хвилин п’ять, мама сказала, що вже збирається відпочивати, і ми попрощалися. Але вона забула покласти слухавку, і я почула те, чого зовсім не чекала.
Я слухала розмову мами й тата. Їхні голоси були тихими, але слова різали мене мов ножем. Вони обговорювали, як втомилися одне від одного, і що, можливо, після відпочинку треба подумати про життя окремо. Я завмерла від почутого. Для мене мої батьки завжди були прикладом любові й підтримки, а тут — розмова про розставання.
Вранці я знову зателефонувала мамі. Вона говорила так, ніби нічого й не сталося. Я не витримала й запитала прямо:
— Мамо, ви з татом сварилися?
Вона помовчала і відповіла:
— Доню, є речі, які важко пояснити. Ми з батьком вже давно живемо більше як сусіди, ніж як чоловік і дружина.
Мене охопило почуття зради, ніби весь мій світ розсипався. Я згадала, як вони познайомилися ще студентами, як разом будували дім, як завжди підтримували одне одного. Я виросла, думаючи, що їхня любов — вічна.
Того дня я довго не могла заспокоїтись. З одного боку, я доросла людина й маю розуміти, що навіть у найкращих стосунків є межа. Але з іншого боку, я залишалась їхньою дитиною, якій боляче бачити, як руйнується сім’я.
За кілька днів я все ж поговорила з татом. Він не заперечував, що з мамою вони переживають кризу, але клявся, що розлучення — це останнє, чого він хоче. Казав, що без нас із мамою він не уявляє свого життя, і що ще готовий боротися за їхнє кохання.
Я не знаю, як воно буде далі. Але тоді я зрозуміла одне: навіть батьки, яких ми вважаємо ідеальними, теж люди. Іноді вони можуть розчаровувати нас, але й водночас давати надію, що все ще можна врятувати.
