Я завжди вірила, що сім’я — це підтримка. Але, виявляється, можна жити під одним дахом із чоловіком і почуватися самотньою.
Мене звати Марія, я працювала медсестрою. Робота важка — нічні зміни, нескінченні чергування. Після таких ночей ноги боліли так, що я ледве доходила додому. Хотілося лише впасти на ліжко й нарешті заснути.
Але вдома на мене чекали не турбота чи ласкаві слова, а докори.
— «Скільки можна пропадати ночами? Люди думають, що ти нікчема!» — дорікала свекруха.
А чоловік Олег лише підтримував її:
— «Мені потрібна нормальна дружина, а не та, що вдень спить, а вночі десь блукає. Ще раз так буде — розлучуся!»
Я старалася для нього з усіх сил: прибирала, готувала, прала, робила масаж після роботи… Та почула у відповідь лише образи:
— «Подивися на себе! Ти ж нічого не варта!»
Але одного дня все змінилося.
Після виснажливої зміни лікар несподівано покликав мене в кабінет. Там сиділа літня жінка, яка ледь стримувала сльози. Я допомогла їй заспокоїтись, вислухала, підтримала. Вона вийшла з мого кабінету з усмішкою, а наступного дня принесла великий букет квітів і сказала:
— «Маріє, у вас золоті руки й серце! Ви повернули мені віру в людей».
Я стояла з тим букетом і відчувала — мене хтось справді оцінив. Не за вечерю, не за випрасувану сорочку, а за мою працю й мою душу.
До кінця дня мене покликали в кабінет головного лікаря.
— «Маріє, ми цінуємо вашу роботу. Хочу запропонувати вам пройти курси підвищення кваліфікації. У вас є великий потенціал, і я бачу у вас майбутнього старшого медсестру, а можливо й заввідділення».
Того ж вечора я повернулась додому, взяла валізу й мовчки почала складати речі.
— «Ти куди? — пробурмотів Олег, навіть не встаючи з дивана. — Не драматизуй. Тобі ніхто більше не дасть такої розкоші, як я».
— «Я вже знайшла те, чого мені ніколи не давав ти, — повагу», — відповіла я і зачинила за собою двері.
Я зняла маленьку квартиру. Спершу було важко, але я вперто навчалася на курсах, удосконалювала навички, брала участь у конференціях. Крок за кроком я піднімалася кар’єрними сходами.
Через рік мене призначили старшою медсестрою, а згодом я отримала керівну посаду в новій клініці. У мене з’явилася команда, яка мені довіряє, стабільний дохід і найголовніше — повага.
А Олег? Він намагався мене повернути. Дзвонив, благав, але зрештою завжди додавав:
— «Хоча я й справді заслуговую на більше…»
Він залишився сам, загубився в безглуздому житті, тоді як я здобула нове — сильне, наповнене сенсом.
Тепер я знаю: варто було лише повірити в себе, щоб зрозуміти — для жінки немає нічого неможливого.
