Я прожив із Оленою у шлюбі понад десять років. Здавалося, що все було добре: син потроху ріс, у домі панував затишок і достаток, Олена приділяла мені і дитині увагу, здавалося, любила нас обох.
Одного разу Олена зустріла свою подругу ще з університетських часів. Подруга запропонувала їй роботу з гарною зарплатою та перспективами. Спершу все виглядало невинно, та після того, як Олена погодилася, я почав помічати зміни.
Вона стала часто затримуватися на роботі, вечорами пропадала у компанії подруги, відвідувала різні заходи, клуби, іноді взагалі не ночувала вдома. Коли я намагався говорити про це, Олена відповідала різко, криками, що я хочу зробити з неї домогосподарку.
Наші спільні вечори та час із сином зникли. У будинку панувала тиша та самотність, а у її житті — нові знайомства, вечірки та розваги.
Одного вечора я повернувся додому з сином після школи, а Олена зустріла нас із холодом і молодим чоловіком, з яким, як я зрозумів, її пов’язували теплі стосунки. Вона безцеремонно сказала, щоб я негайно забрав сина та йшов геть.
Я був шокований. Просив хоча б залишити дитину на ніч удома, але їй було байдуже. Вона сказала, що син то моя ініціатива, вона ж дітей не хотіла. Ми опинилися на вулиці без нічого, з невеличкими пакунками я поїхав у рідне село. На ніч прихистила нас моя однокласниця Ірина, з якою ми давно не спілкувалися. Вона прийняла мого сина, допомогла облаштуватися і підтримала нас у важкий момент.
Згодом я зрозумів, що Ірина завжди була поруч, коли мені потрібна була підтримка. Разом ми почали відновлювати стару хату, облаштовувати господарство. Ірина допомогла з усім: садом, городом, доглядом за тваринами. У неї з’явилося справжнє материнське ставлення до мого сина.
З часом ми закохалися один в одного і одружилися. Тепер Ірина не лише моя дружина, а й турботлива мати для сина. А Олена для мене вже не існує: я її не кохаю, зневажаю за зраду та жорстокість, за те, що колись виставила нас із дитиною на вулицю.
Наше життя стало спокійним і впевненим. Господарство росло, бізнес із молочних продуктів розвивався, син щасливий, поруч надійна Ірина.
Одного дня, під час звичайного ранкового обходу господарства, я побачив, що на подвір’ї стоїть знайоме обличчя — Олена. Вона зупинилася, здивовано оглядаючи новий будинок, доглянутий сад, чисте подвір’я і позашляховик, що стояв біля гаража.
Очі Олени розширилися від несподіванки. Вона мовчала, ніби не могла знайти слів. Я підійшов до неї спокійно, з холодним поглядом:
— Олена, ти випадково приїхала не туди, раджу йти звідси, тобі тут не раді.
Ірина стояла поруч, тримаючи сина за руку. Вона глянула на Олену так, що жодні слова не були потрібні — її впевненість і спокій говорили самі за себе.
Олена мовчки відступила, обличчя зблідле, губи тремтіли. Було видно, що вона не очікувала побачити нас такими щасливими і самодостатніми. Її холодні, байдужі погляди минули, і на їхньому місці з’явилася суміш здивування і заздрості.
Я відчув лише полегшення. Минуле залишилося позаду, і тепер у нас було власне життя — повне тепла, любові та поваги. А Олена залишилася позаду, як частина чужого життя, яку я назавжди залишив у минулому.
