У моєї свекрухи двоє синів — мій чоловік Петро та його молодший брат Андрій. Я заміжня вже понад десять років, і за цей час бачила чимало: як старші завжди тягнуть на собі відповідальність, а молодші вміють гарно скаржитися та жити за чужий рахунок.
Ми з чоловіком постійно допомагаємо матері: кожні вихідні приїжджаємо з міста, веземо їй продукти, гроші, ремонтуємо то дах, то паркан. Я завжди допомагаю з консерваціями, щоб на зиму все було готове. А от Андрій — зовсім інший. Він з тих, хто сам нічого не заробить, зате від матері останнє забере. Приїде, наробить галасу, пожаліється, що дружина його «не цінує», діти «не слухають», а на роботі все погано. І так він жалібно розповідає, що свекруха мліє від жалю й виносить йому з погреба і молоко, і сало, і банки з варенням. Ще й гроші з пенсії в кишеню суне.
Мене це обурювало, але я довго мовчала, бо не хотіла сваритися. Одного разу вже не витримала:
— Ви ж бачите, що Андрій тільки й робить, що користується вами. Ми з Петром вам привозимо продукти, а він усе виносить назад. Ви ж і самі лишаєтесь без нічого.
Свекруха образилась, сказала, що «це ж її дитина, їй шкода». А я розумію: то не шкода, то сліпа любов, якою Андрій уміло маніпулює.
Через кілька місяців він вигадав нову історію. Приїхав, поставив сумки в хаті й заявив:
— Я розлучився. Жінка вигнала, діти зі мною не хочуть. То я вирішив до мами перебратися.
Я спочатку аж розсміялась, думала, жартує. Але ні — він справді оселився в будинку. Свекруха від радості сяяла: «О, нарешті хтось зі мною житиме!». А я бачила інше — як Андрій поступово починає господарювати: то город поділить, то в шафі гроші шукає, то пропонує «хату продати й квартиру в місті купити».
Мене аж мороз пробрав: квартира в місті, де зараз його дружина з дітьми залишилися, колись належала тітці й була заповідана Петру та Андрію порівну. Ми на ній навіть ремонт робили. Тепер же Андрій розповідав матері, що «квартира — його дітям, а йому треба нове житло».
Мій чоловік тоді сказав різко:
— Досить! Ми з Оксаною більше не дозволимо тобі тягнути з мами останнє. Якщо хочеш — працюй. Хочеш жити у місті — купуй сам. Але мамина хата — недоторканна, поки вона жива.
Андрій образився, кілька днів грюкав дверима, кричав, що ми «зробили з нього вигнанця». А потім несподівано зібрав речі й поїхав. Кажуть, повернувся до колишньої дружини, бо там діти не витримали й самі його назад покликали.
Свекруха ж досі часом сердиться на нас, мовляв, «вигнали брата». Але я впевнена: ми його не вигнали, ми врятували її від повного розорення. Якби не втрутилися, він би й хату продав, і гроші витягнув, а вона залишилася б ні з чим.
Може, колись вона зрозуміє, що справжня турбота — це не сльози і жалість, а підтримка і порядок. Ми не зруйнували сім’ю, ми її врятували.
