Коли Олександра виходила заміж за Дмитра, їй було тридцять два. Досвідчена, спокійна, з власним бізнесом і квартирою, вона дивилась на шлюб як на можливість знайти сімейне тепло. Для нього, двадцятип’ятирічного студента, цей союз був радше шансом на стабільність. Спершу вони обоє робили вигляд, що це — справжня історія кохання.
Дмитрова мати зустріла Олександру холодно. Її погляд промовляв: «Ти старша, багатша, ти не для мого сина». Олександра намагалася згладити гострі кути: допомагала Дмитрові в навчанні, оплачувала подорожі, дарувала подарунки. Та для свекрухи вона все одно залишалася «чужою».
Дмитро мовчав. Він виріс у домі, де слово матері було законом. Суперечити їй не наважувався. Олександра терпіла. Коли з’явилися перші симптоми — слабкість, нудота, постійна втома — вона списувала це на роботу. Не здогадувалась, що всередині неї розвивається невиліковна хвороба.
Діагноз був як удар. Пізня стадія. Неоперабельна. Лікарі розводили руками. Тієї ночі вона плакала, ховаючи сльози, а вранці знову усміхалась і готувала сніданок. Дмитро ставав дедалі холоднішим. Його погляд оминав її очі.
Одного разу його мати сказала:
— Ти молодий, Дмитре. Тобі ще жити й жити. А вона — лише тягар. Відвези її у санаторій чи пансіонат. Там ніхто не засудить. Відпочинеш. А потім почнеш нове життя.
Наступного дня він мовчки зібрав її речі, допоміг сісти в авто й повіз у глиб області, до старого пансіонату, де час завмер.
Усю дорогу Олександра мовчала. Вона знала: не хвороба її добиває, а зрада.
— Тут буде тихо, — сказав він, залишаючи сумки. — Тобі стане легше.
— Ти повернешся? — ледь чутно спитала вона.
Він лише кивнув і поїхав.
У пансіонаті за нею доглядали медсестри. Вона лежала тижнями, потім місяцями, слухаючи дощ по даху. Але смерть не приходила.
Минуло пів року. І одного дня з’явився молодий лікар — Андрій. Він приходив щодня, ставив крапельниці, приносив теплі напої, приходив просто поговорити про життя. Олександра не просила допомоги, але поступово почала вставати. Спершу — до коридору, згодом — на подвір’я.
Минув рік. Одного дня приїхав Дмитро — сірий, нервовий, із паперами. На лавці пансіонату, з книгою сиділа Олександра. Жива. Свіжа. Сильна.
— Ти… ти жива? — видихнув він.
— А ти сподівався на інше? — спокійно відповіла вона.
Вона сказала йому, що все майно, яке він так поспішав отримати, вже давно записане на іншого — на людину, яка врятувала їй життя.
Але історія тільки починалась.
Ще на початку першого шлюбу Олександра отримала спадок від батька — квартиру, рахунки, документи. Вона не афішувала це. Коли дізналась, що Дмитро розпускає чутки про її смерть, щоб продати її майно, світ у її очах упав остаточно.
Вона поїхала до міста разом з Андрієм, тим самим лікарем, який повернув їй віру в життя. Все підтвердилось. Квартира й гроші були лише частиною спадщини. Інша частина — документи, які компрометували впливових людей. Саме за цим і полювали ті, хто стояв за Дмитром.
Перш за все вона подала на розлучення з Дмитром. Хоч Андрій зробив пропозицію одружитися вона не поспішала, жили цивільним шлюбом. Через кілька місяців Олександра народила сина — Івана. Вперше за довгі роки вона відчула щастя й водночас страх.
Але одного дня їй почали приходити листи. Спершу — натяки, потім — фото Андрія й Івана, вирізки зі статей. Дзвінки з прихованих номерів. Вимоги передати документи.
Вона мовчала, перевіряла. Дізналась, що Андрій змінив прізвище три роки тому, мав судимість «за самозахист». У його кабінеті знайшла свої медичні картки, копії заповіту батька й навіть анкету, заповнену задовго до того, як він «випадково» з’явився у пансіонаті.
Він увійшов, коли вона шукала.
— Хто ти такий? — запитала вона.
— Той, хто врятував тебе, коли всі інші відвернулися, — спокійно відповів він. — Так, я знав про тебе від самого початку. Мені дали завдання. Але я залишився заради тебе.
Тієї ночі Олександра забрала Івана й зникла. Зняла будинок на іншому кінці міста.
Погрози не припинились. Останнє повідомлення:
«23 травня, 19:00. Парк на Південній. Якщо не прийдеш — твій син довго не проживе».
Вона прийшла. З диктофоном та ножем у сумці. Там чоловік у темних окулярах сказав:
— Ми працювали з твоїм батьком. Він залишив тобі не лише гроші, а й свідчення. І поки вони в тебе — ти в небезпеці.
Того ж вечора вона знайшла стару флешку з документами. Це була правда про земельні афери — контракти, заводи, схеми. Люди, які досі при владі.
Олександра віднесла усе в незалежну редакцію. Вийшла стаття, що підірвала країну. Почалися перевірки, затримання.
Через кілька місяців повернувся Андрій.
— Так, я був частиною гри. Але ти стала сенсом. Якщо дозволиш, я залишуся.
— Лише одна умова, — сказала Олександра. — Жодної брехні. Навіть якщо правда страшніша за все.
Минуло пів року. Справу закрили. Вона почала писати книгу з розповідями про жінок, яких хотіли зламати, про життя після зради, про те, як знайти світло у найтемніших місцях.
І на першій сторінці вона написала історію про себе:
«Мене намагалися вбити не кулею, а холодом, брехнею, самотністю. Але я вижила. Бо в найтемніший момент хтось протягнув мені руку.
Якщо тобі зараз боляче — знай: темрява ніколи не вічна. Сонце завжди повертається.Треба лише дочекатися його.»
