У село давно вже не приїжджали нові люди. Тому новина, що до них переселяється якийсь високопоставлений чоловік, розлетілася блискавично. Казали, що він ніби-то місцевий, але пішов у світ ще юнаком.
Найбільше переживала Оксана. Її хата стояла поруч із тим новим двоповерховим котеджем, що пустував останні роки. Власник залишив їй ключі: мовляв, колись тут житиме достойний господар. І от нарешті той день настав.
Оксана була сорокарічною, працювала в сільській аптеці. Жила сама, не склалося з сім’єю. У глибині душі інколи мріяла, що доля ще подарує шанс на щастя. Хоч і сміялася з себе: «Кому я вже треба?»
Суботнім ранком біля котеджу зупинився темно-синій «Туарег». Вийшов сивуватий чоловік у простому одязі, але з тією особливою поставою, яку роками виробляє служба. Він оглянув вулицю, ніби щось згадував.
Оксана вийшла йому назустріч.
— Добрий день, ви, мабуть, пан Сергій?
— Так, — коротко кивнув. — А ви сусідка?
— Так. Мені залишили для вас ключі.
Вона простягнула йому зв’язку.
— Дякую, — так само стримано відповів він і без зайвих слів рушив до свого будинку.
Оксана зітхнула. «От і познайомилися. Сухий, наче військовий наказ».
Того ж дня до неї забігла сусідка Катерина — жінка яскрава, балакуча, завжди у пошуках пригод.
— Ну що він? — нетерпляче запитала.
— Замкнутий, майже не розмовляє.
— Нічого, — підморгнула Катерина. — Я його розворушу.
Оксана тільки плечима знизала, але в душі відчула неприємний холодок: Катя завжди вміла крутити чоловіками, а сама Оксана до таких ігор була зовсім непридатна.
За кілька днів Оксана поралася біля своїх айстр і соняхів, коли Сергій підійшов до паркану.
— Сусідко, чи не продасте ви мені квіти?
— Квіти? — здивувалась.
— Хочу з’їздити на кладовище до батьків.
Вона мовчки зрізала кілька букетів.
— Це вам, — простягнула.
— Я заплачу, — він витягнув купюру.
— Та ні, навіщо гроші?
— Ви не сперечайтеся, — твердо сказав і раптом додав: — Поїдьте зі мною. Я тут майже сорок років не був, боюся сам не знайду.
Оксана знітилася, але погодилася.
На кладовищі вони довго шукали могили. Зрештою знайшли чотири занедбані горбочки з іржавими уламками металевих хрестів. Сергій мовчки стояв, а потім упав на коліна й торкнувся землі.
— Це вони…
Він поклав квіти, і Оксана відчула, що цей суворий чоловік зовсім не такий холодний, як здавався. Вони посиділи біля могил, він розповів про своїх батьків та родину. Оксана їх не знала, адже приїхала в це село коли їх вже не було.
Коли виходили з цвинтаря, їх перестрів худенький хлопчина років дев’яти. Він просив милостиню.
— Це Тарасик, — тихо сказала Оксана. — Живе з хворою мамою і маленьким братиком, батька немає.
Сергій без вагань покликав його до машини:
— Сідай! Поїдемо, купимо все необхідне.
Відтоді хлопчик часто з’являвся біля будинку Сергія. А за кілька тижнів його мама померла. Тарас разом з братиком, тремтячи від страху, обіймали Сергія, наче рідного.
Якось увечері Сергій зайшов до Оксани. Вони довго сиділи за чаєм. Він розповідав про своє життя: про службу, про доньку, яка поїхала далеко, про самотність, що точила душу. І раптом, ніби набравшись відваги, сказав:
— Оксано, я хочу тебе попросити. Давай будемо разом. Усиновимо Тараса і Назара. Я вже не хлопець, але в мене вистачить сил і засобів дати їм дім. Та й нам обом буде легше.
Оксана довго мовчала. Серце калатало. А тоді тихо відповіла:
— Так…
Її очі наповнилися сльозами, але то були сльози радості.
Минув рік. У їхньому будинку лунали дитячі голоси — Тараса і меншого братика. Сергій жартома казав, що планує прожити довго-довго, бо тепер має для кого жити.
