Ліля повільно витерла запітніле дзеркало у ванній і довго вдивлялася у своє відображення. Запалі щоки, виснажений погляд, гострі риси — хвороба безжально в’їлася в її тіло. Вона пригладила волосся, що почало випадати після процедур, і подумала: Треба сказати Марині. Донька має знати правду.
У вітальні гримів телевізор — Сергій дивився якийсь безкінечний серіал, розвалившись у кріслі й грюкнувши пивною пляшкою об журнальний столик. На дивані вже валялися обгортки від снеків. Ліля тяжко зітхнула.
Цей будинок вона купила ще до зустрічі з ним — старий, але міцний, у передмісті, де сосни шуміли над дахом. П’ять років Ліля працювала без відпочинку: викладала в школі вдень, а вечорами вела онлайн-курси. Економила на всьому, навіть на новому пальто. Коли нарешті розрахувалася з банком, сіла на дерев’яну підлогу в порожній вітальні й плакала від щастя. Ці стіни були виборені потом і безсонними ночами.
Сергія вона зустріла випадково — на вечірці у колег. Тоді він здавався веселим, легким, дотепним. Готував каву в ліжко, говорив компліменти, приносив квіти. Але з часом його «турбота» перетворилася на байдужість, а веселий жартівник — на ледаря, який вважав, що життя має обслуговувати його.
— Лілю, а ти чайник поставиш? — гукнув він.
— Постав сам, ти до кухні ближче, — відповіла вона з ванної.
— Та ну, я вже вмостився, не хочу вставати. Ти ж все одно зараз сюди підеш, — ліниво протягнув він.
Ліля мовчки підійшла до плити й увімкнула чайник. Такі дрібниці вона давно виконувала без опору, але сьогодні, після візиту до лікаря, кожна його дрібна вимога здавалася нестерпно важкою.
Лікар сказав без прикрас:
— У вас четверта стадія. Метастази вже в легенях і печінці. Ми можемо спробувати підтримувальне лікування, але шансів мало.
Ліля кивнула, не показуючи емоцій. У голові відразу почав формуватися список: оформити документи, поговорити з донькою, упорядкувати рахунки.
— А що в нас на вечерю? — долинув із кімнати Сергій.
— Замов піцу, я не готувала, — відповіла Ліля.
— Ти ж удома була! — обурився він. — Постійно витрати, а толку нуль.
Вона промовчала. У його світі заробляти мала лише вона. Він перебивався дрібними підробітками, постійно говорив про «великий бізнес», але далі розмов справа не йшла.
Коли вона ввечері сказала прямо:
— У мене рак. Четверта стадія, — Сергій лише на мить знітився, а потім почав рахувати варіанти:
— Але ж у тебе є страховка? І заощадження? Ну й добре, тоді якось викрутимося…
Він навіть не приховував: головне для нього було, щоб грошей вистачило.
Та все стало зрозумілим остаточно, коли одного разу вночі Ліля почула його розмову на ґанку:
— Та все скоро закінчиться, — говорив він комусь телефоном. — Лікар сказав, що довго не протягне. Ну так, звісно, шкода… Але будинок і рахунки залишаться мені. Я ж чоловік, спадок мій.
Ліля сиділа на сходах і стискала кулаки. Він навіть не намагався вдавати турботу.
Наступного ранку вона викликала доньку. Марина приїхала швидко, налякана серйозним голосом матері.
— Доню, — сказала Ліля, — у мене мало часу. Я хочу, щоб будинок і всі заощадження перейшли тобі.
— Але ж… тато Сергій… — розгубилася дівчина.
— Він не твій тато. І ніколи ним не був, — різко відповіла Ліля. — Він чекає, коли я помру, щоб продати те, що я заробила сама.
Того ж дня вони пішли до нотаріуса. Заповіт був оформлений на Марину. А вдома, сидячи за ноутбуком, Ліля подала заяву на розірвання шлюбу.
Через кілька днів Сергій отримав повідомлення. Його крик лунав по всьому будинку:
— Розлучення?! Ти що, з глузду з’їхала? У тебе четверта стадія! А будинок?! Я ж не зможу його успадкувати!
Ліля спокійно пакувала речі.
— Саме тому я й подала на розлучення, — відповіла вона. — Будинок належав мені ще до шлюбу. Ти нічого не втратиш, крім ілюзії, що це твоє.
— Але я… я ж хвилююся за тебе! — намагався переконати він, очікуючи співчуття.
— Ні, Сергію. Ти хвилюєшся за дах над головою. За пиво в холодильнику. За свою зручність. Не за мене.
Вона поїхала жити до Марини. Донька щодня була поруч — водила на процедури, готувала, сміялася, щоб хоч трохи розрадити маму.
А Сергій залишився один у великому будинку, що завжди належав не йому. Швидко виявилося, що без грошей і без Лілі він не може навіть оплатити комунальні. Будинок, який він вважав майбутнім спадком, став для нього тягарем.
Врешті він здався, зібрав свої речі і перебрався в дешеву кімнату на околиці їхнього містечка. Там, на старому дивані, він уперше за багато років відчув справжню самотність.
А Ліля, сидячи на лавці в парку поруч із донькою, тихо сказала:
— Я не шкодую. Краще провести залишок життя з тими, хто любить, ніж із тими, хто чекає твоєї смерті.
Марина міцно обійняла матір:
— Ми впораємося. Разом.
