Мене звати Андрій. Я народився не в лікарні й не під доглядом акушерки. Моя історія почалася одного дощового вечора, коли молодій жінці під двері підкинули немовля. Тією жінкою була моя мама — Ганна Сергіївна.
Я довго не знав правди. Для мене вона завжди була єдиною мамою, а тато — Сергій Петрович — найріднішою людиною, яка навчила мене, як тримати молоток, як слухати спів птахів у лісі й як не здаватися, коли важко.
Моє дитинство минало у невеличкому селі, де всі один одного знали. Я часто чув, як сусідки обговорювали, що мама й тато довго не мали дітей, але мені й на думку не спадало сумніватися у власному походженні.
Коли мені було шість, я виліз на високу грушу у дворі й крикнув униз:
— Мамо, дивись, я птах!
Мама мало не зомліла від страху, а тато тільки засміявся: «Ось у кого характер! У мене в дитинстві так само — не було дерева, куди б я не видерся».
Я тоді пишався, що схожий на батька. Навіть ямочка на щоці була така сама, як у нього. Хоча тепер розумію: то була лише схожість у жестах, у поведінці — не в крові.
У дванадцять років я захворів на важку пневмонію. Мені марилось, я марив у гарячці, а мама не відходила від ліжка три дні й три ночі. Я пам’ятаю її руки, гарячі від хвилювання, і сльози, які падали на моє обличчя. Вона не знала тоді, чи виживу я. Але в той момент між нами встановився зв’язок, який ніяка правда вже ніколи б не змогла зруйнувати.
Я виріс. Грав на гітарі вечорами біля нашої хати, і пісні лунали на все село. Дівчата сміялися, а однокласниця і сусідка Олена, була у нас в дома щоденно, була моєю найкращою подругою. Згодом вона стала моєю дружиною.
Здавалося, життя йде спокійно. Я закінчив університет, повернувся викладати музику у рідну школу. Ми з Оленою купили будинок поруч із батьками. А тоді одного вечора мама зібрала нас усіх за великим столом у дворі й промовила слова, які перевернули моє життя.
Її голос тремтів:
— Є дещо, про що я мушу розповісти… Андрію, ти не наш рідний син.
Вона говорила довго. Про ту ніч, коли почула дитячий плач під дверима. Про мокрий згорток із немовлям і старим іграшковим ведмедиком. Про те, як наш сільський фельдшер допоміг оформити документи. Про страх, що батько не прийме чужу дитину.
Тато тоді встав із-за столу, навіть не глянувши на нас, і пішов до хвіртки. Я бачив, як мама кинулася за ним, але він лиш мовчки махнув рукою. Усі ми розуміли — йому потрібно було переварити почуте.
А я сидів мовчки. І дивився на маму. Вона тремтіла, немов винна дитина. І тоді я промовив:
— Мамо, ти для мене найрідніша у світі. Ти мене ростила, ти мене лікувала, ти навчила любити. Хіба це не справжнє материнство?
Я побачив у її очах сльози, але то були сльози полегшення.
Тато повернувся лише пізно вночі. Сів поруч на лавку. Довго мовчав, а тоді заговорив:
— Пам’ятаєш, як я витягнув тебе з річки? Як ми робили разом шпаківню? Як проводжали тебе в армію? Якби ти не був моїм сином, я би відчув. А відчуваю лише одне: ти — мій.
Він поклав руку мені на плече, й цього було достатньо.
Зараз мені тридцять. У мене власна родина, дитина. Я вже сам став батьком. І знаєте, що я зрозумів?
Батьківство не визначається ДНК. Воно визначається тим, хто вкладає у тебе любов, сили й життя.
Моя мама могла не відчинити двері тієї ночі. Але вона відчинила. І з того моменту стала моєю матір’ю.
А тато… Тато — це людина, яка щоразу казала: «Син, я пишаюся тобою».
Це і є найсправжнісінька сім’я.
