Я опинився у складному становищі й дуже хочу почути вашу пораду. Мені доводиться обирати між двома найважливішими людьми в моєму житті — мамою і дружиною Іриною. Обоє вони мають свою правду, а я, здається, не можу стати на чийсь бік, не розсварившись з іншим.
Мама завжди була жінкою емоційною і водночас дуже вимогливою. Вона вклала в мене все своє життя, але відчуття, що я їй «щось винен», у неї, мабуть, залишилося й досі. Тому час від часу вона нагадує про це, наче між рядків, і я не можу не відчувати провини, навіть якщо насправді нічого не зробив.
З Іриною ми разом ще з університету. Її батьки прийняли мене добре, підтримали, коли ми вирішили одружитися, і навіть подарували нам двокімнатну квартиру. Це був величезний дарунок, який зняв із нас чимало проблем на старті спільного життя. А згодом її батьки допомогли ще й придбати невеличку однокімнатну — саме її ми зараз здаємо в оренду. Це приносить стабільний дохід, і для нашої сім’ї це справжня фінансова подушка безпеки.
Мама жила певний час із моїм братом, але в нього сім’я й свої клопоти, тож останні роки вона мешкає сама у старій хрущовці. Квартира потребує ремонту, та й район такий собі. Вона давно натякала, що мріяла б перебратися ближче до центру, де зручніше з транспортом і поліклініка під боком.
Тому, коли мама випадково довідалася, що ми здаємо однокімнатну квартиру чужим людям, одразу ж прийшла до мене з «пропозицією»:
— Андрію, я ж дізналася, що ви здаєте ту квартиру. А чому чужим, коли я могла б там жити? Подумай сам, хіба це не логічно? Все одно вона в сім’ї, а не якісь квартиранти. Спершу я, звісно, не зможу платити — пенсія маленька, але з часом щось буду давати вам, хоча б символічно. До того ж, там район хороший: і магазин поряд, і лікарня. Та й вам спокійніше буде знати, що мама під наглядом.
Я розумію її бажання. Їй справді непросто — сама, старий будинок, сусіди п’яниці. Але разом із тим я добре усвідомлюю, що якщо мама заселиться, орендна плата перестане надходити, а віддавати квартиру потім назад квартирантам ми вже не зможемо. Та й у плані побуту: знаючи маму, вона зробить із житла свій «форпост», і навіть дрібний ремонт перетвориться на капітальну перебудову, бо в неї завжди «все не так».
Коли я поділився цим із Іриною, вона категорично заперечила. Сказала:
— Андрію, я поважаю твою маму, але ти сам знаєш, як вона живе. Вона нічого не береже, нічого не цінує. Зробить із квартири гуртожиток, а нам потім знову відновлювати. І ще — вона ж не платитиме. Це не на місяць-два, це назавжди. Подумай, ми втратимо стабільний дохід, який нам так потрібен для майбутнього. До того ж мої батьки купували, а твоя мама там житиме? Тобі не здається це дивним?
І я бачу, що вона права. Але серце стискається, коли думаю про маму: як їй тяжко самій, як буде їй боляче почути відмову від рідного сина. Батьки завжди сприймають це як зраду.
А мама вже натякає, що готова переїжджати, і навіть речі почала пакувати. А я так і не знайшов у собі сили сказати їй «ні». Водночас не хочу зруйнувати мир у своїй сім’ї з Іриною.
От і не знаю тепер, як зробити так, щоб нікого не образити, але й залишитися вірним собі.
