З дитинства моє життя проходило під суворим контролем. Батько був головним — він вирішував усе: що ми їмо, куди ходимо, навіть як сміємося. Мама завжди мовчала, погоджувалася з ним у всьому і мене вчила так само “не сперечатися з чоловіками”. Але в мені було щось інше — я не могла жити під диктовку.
Я з дитинства мріяла про незалежність. Так, батько навчив мене дисципліни — завжди бути пунктуальною, тримати слово, планувати день. Та решту я вибудувала сама. Я отримала гарну освіту, здобула юридичну спеціальність і зараз маю власну фірму.
Моя молодша сестра Марта була повною протилежністю. Коли я ночами сиділа над конспектами, вона тинялася з компаніями, змінювала хобі й хлопців. Їй усе сходило з рук. Батько вже не мав сил сварити — просто махнув рукою.
У двадцять Марта вийшла заміж за Андрія — веселого, але безвідповідального хлопця. Весілля вони зробили з розмахом: оркестр, фотограф, навіть феєрверк. А через рік запросили нас на святкування річниці — «щоб усі бачили, як у них все чудово».
Я подарувала вишиту картину — символічно й від душі. Але на їхніх обличчях читалося розчарування. Напевно, чекали конверта з грошима.
Святкування було гучним, поки сестра не зачепила тему «сімейного життя». Вона глузливо згадала, що мені вже за тридцять, а я «все сама». Я просто посміхнулася. Мене це давно не зачіпає — не всі вимірюють щастя штампом у паспорті.
А потім мама, ніби між іншим, запитала:
— Доню, ти ж допоможеш Марті з дитиною, правда? Хоча б трохи грошей щомісяця…
Я мало не вдавилася від здивування. Виявляється, сестра вже чекає дитину, і вся родина вирішила, що я повинна фінансово підтримувати їх.
Більше того, з’ясувалося, що за весілля вони досі не розрахувалися — кредит висить, а тепер треба платити. І знову ж таки, «кому, як не мені», допомагати.
Я спокійно пояснила, що кожен має відповідати за свої рішення. Якщо вони не подумали про наслідки — це не моя провина. Почався скандал. Батько заявив, що мій успіх — його заслуга, бо він «виховав мене правильно». І що я зобов’язана слухати старших.
Я просто зібрала свої речі й пішла. Без криків і пояснень. Вони не проводжали.
Минуло пів року. Жодних дзвінків, жодних повідомлень. І ось — лист від Марти:
«Я народила. Приїдь зустріти нас з пологового. І було б добре, якби ти допомогла з візочком…»
Я не поїхала. Бо зрозуміла головне — любов і сім’я не вимірюються грошима. І навіть якщо нас поєднує кров, це не означає, що я маю платити за чужу безвідповідальність.
