Я ніколи не думала, що моє життя може так кардинально змінитися всього за один день. У мене був хлопець — Артем. Ми зустрічалися довго, понад три роки. Начебто все було добре: вечори разом, подорожі, спільні жарти, підтримка. Але водночас наші стосунки стояли на місці. Я відчувала, що він хоче більшого — сім’ї, спільного дому, дітей. А я все ще вагалася.
Ми жили окремо. Я мала невелику двокімнатну квартиру від батьків, а Артем винаймав житло. Мені подобалося так: простір, свобода, відчуття, що я ще не втратила себе.
Одного дня він подзвонив мені майже в паніці. Власниця квартири, де він жив, вирішила продати житло, і йому потрібно було терміново з’їхати. Він шукав новий варіант, але все або дуже дороге, або вже здане. Я слухала його скарги й навіть не підозрювала, що ця ситуація переверне наше майбутнє.
Ввечері я прийшла допомогти йому з пакуванням. Речей у нього було чимало, і я між жартами запитала:
— Ну і куди ти все це добро потягнеш?
Він на хвильку зам’явся, а потім, злегка посміхаючись, кинув:
— До тебе. Більше ж мені нікуди.
Я чекала, що він засміється, скаже, що пожартував. Але ні. Він просто продовжив складати книги в коробки, наче все вже вирішено. І знаєте, найцікавіше — я не злякалася. Навпаки, всередині щось защеміло від тепла. Ніби давно чекала цієї миті.
Я викликала таксі, дала свою адресу. Він здивовано глянув на мене, та нічого не сказав. У той момент я вперше відчула, що справді хочу бачити його поруч щодня. Не в гостях, не на прогулянках, а вдома.
З того вечора ми більше ніколи не жили окремо. Минуло вже понад десять років. У нас є син і донька, власний будинок із садом, повний дитячого сміху та запаху пирогів. Артем досі жартує, що в мою квартиру він потрапив випадково, а залишився назавжди.
Іноді я думаю: а якби тоді я відмовила, сказала — “ні, це занадто рано”? Можливо, ми розійшлися б, і все моє життя пішло б зовсім іншим шляхом.
Тепер я розумію: інколи доля підсовує нам знаки, а ми боїмося їх прийняти. А варто було лише відчинити двері — і щастя саме зайшло в мій дім.
