Коли нашому шлюбу виповнилося шістнадцять років, я вирішила, що настав кінець. Мені здавалося, що ми з Сергієм живемо не разом, а просто поруч. Без розмов, без спільних планів, без посмішок. Усе стало звичкою.
Ми побралися, коли мені було лише дев’ятнадцять, а йому двадцять один. Тоді все здавалося простим — кохання, весілля, діти, спільна квартира. Але роки минали, і з кожним днем між нами виростала невидима стіна. Дрібниці дратували, мов занози. Його звички, жарти, навіть тиша між нами — усе викликало втому.
Я вже майже підготувала документи на розлучення. Але тоді подруга, Галина, запропонувала поїхати з нею до Італії на сезонну роботу. «Відволічешся, заробиш трохи, подумаєш», — сказала вона. І я погодилася. Сергієві сказала, що їду «просто підзаробити», хоча в душі знала — їду подумати, як розійтися назавжди.
Перші тижні за кордоном я відчувала легкість — нові люди, інша мова, свіже повітря. А потім прийшла самотність. Після роботи я поверталася до маленької кімнати, де було чутно, як за стіною хтось говорить по телефону, а за вікном шумить море. Я сиділа з чашкою кави й ловила себе на тому, що мені бракує навіть його мовчання.
Минав час, і я почала розуміти, що ніколи не була насправді сама. Вдома завжди були діти, чоловік, мама, сусіди, подруги — хтось поруч, хтось поруч із думками. А тут — лише я. І мої думки, які раніше заглушали обов’язки.
Одного разу в кав’ярні я познайомилася з Олександром — веселим, приємним чоловіком, який жив в Італії вже десять років. Ми спілкувалися, прогулювалися вечорами уздовж моря, сміялися. Здавалося, що я знову відчула себе молодою.
Але з часом я помітила дивне — він теж почав мене дратувати. Тими ж дрібницями, що й Сергій. Тими ж словами, паузами, навіть тим, як складав речі. Наче життя спеціально підкинуло мені дзеркало, щоб я побачила себе збоку.
І тоді я вперше запитала себе: може, справа не в чоловіках? Може, справа в мені самій? У тому, що я чекала від інших того, чого сама не давала?
Коли прийшов час повертатися додому, я вже знала, що не подам на розлучення. Я скучила. І, головне — змінилася. Сергій зустрів мене з квітами на вокзалі, розгублений і щасливий. І мені вперше за довгий час захотілося обійняти його щиро.
Ми почали говорити. По-справжньому. Без звинувачень і докорів. І я побачила, що він не такий байдужий, як мені здавалось. Просто ми обоє втомилися і забули, що кохання — це не просто почуття, а щоденна праця двох людей.
Тепер я вдячна тому року, проведеному в Італії. Самотність навчила мене слухати — і себе, і інших. Я зрозуміла, що шлюб — це не в’язниця, якщо в ньому є бажання розуміти, а не лише вимагати.
Іноді, щоб побачити людину по-новому, потрібно відійти від неї на тисячу кілометрів. А потім повернутися — і залишитися назавжди.
