Повідомлення, що прийшло на телефон, мов змія, що щойно вжалить, — коротка, отруйна і водночас солодка.
«Я йду від тебе до іншої. Не повернуся».
Я перечитувала ті слова, мабуть, десятки разів. І кожного разу в мені здіймалася хвиля — не болю, ні. Полегшення. Такого, що аж ноги підкосилися. Я впала на коліна й уперше за тридцять років шлюбу дякувала Богу. Нарешті. Нарешті Він зглянувся на мене.
Я, Олена, колись вірила, що шлюб — то святе. Але коли святе перетворюється на каторгу, ти починаєш молитися не за любов, а за визволення.
Мій Іван був чоловіком твердим, як дуб. І холодним, як лід у колодязі.
Працював директором на заводі — «відповідальний, дисциплінований, з характером».
Так казали чужі. А я знала інше: він був деспот. У домі все мусило бути так, як він скаже.
Хочеш купити нові фіранки? «Дурниці, ті ще добрі».
Хочеш пофарбувати кухню? «Білимо, як завжди».
Хочеш засміятися голосно? «Що ти верещиш, як дівка?»
Життя під одним дахом з ним — то як жити на посту: завжди насторожі, завжди винна.
І ось того літа Іванові дали направлення до санаторію. Лікарі сказали — серце не витримає. А я подумала — моє серце вже давно не витримує, але хто його лікує?
Я сама зібрала йому валізу. Скрупульозно, охайно, як завжди. І всередині молилася, щоб він поїхав якнайшвидше.
Коли поїзд зник за поворотом, я вдихнула на повні груди.
Три тижні свободи. Без грюкоту дверей, без буркотіння, без докорів.
На радощах я насмажила пирогів і понесла пригощати сусідок. Ми сміялися, як школярки. Я навіть співала — тихенько, щоб не зурочити це щастя.
А через два тижні прийшло повідомлення.
«Я йду від тебе до Лариси. Не повернуся».
Я сіла. Потім підвелася. Потім знову сіла.
Може, неправильно прочитала?
Ні.
«Не повернуся».
І я засміялася. Голосно. Від душі. Мабуть, так сміються лише ті, кого випустили з в’язниці.
Я відразу спакувала всі його сорочки, краватки, штани — і винесла до сараю. Туди ж полетіли його документи, книги, старі черевики. А потім я змила з підлоги кожен слід його кроків.
Наступного тижня з донькою ми пішли по шпалери. Вибрали ніжно-зелені, з гілочками жасмину. «Тато ж не любив квітів», — сказала донька.
«А тепер тата тут нема», — відповіла я.
Нові штори я пошила сама. Довгі, як весняний промінь. Посуд оновила. Стару скатертину, що нагадувала мені його крики за плямою на столі, спалила. Разом із минулим.
Коли він, усе ж, приїхав забрати речі, я боялася лише одного — що передумає. Стояла біля вікна, мов змовниця, і шепотіла:
«Боже, зроби диво, хай піде».
Пішов. Не попрощався. І слава Тобі, Господи.
Після того життя моє розквітло, як яблуня після довгої зими.
До мене приходили подруги — пили чай, сміялися, радилися. Я пекла пироги, садила квіти, розповідала історії.
І навіть волосся потемніло, а щоки зарожевіли. Люди питали:
— Олено, ти закохалася?
— Так, — казала я. — У тишу. У спокій. У себе.
Залицяльники з’являлися, звісно. Але я вже мала все, що мені треба.
Свободу.
І дім, у якому нарешті можна дихати.
Я проживу ще багато щасливих років.
Без повідомлень. Без наказів.
З дітьми, онуками й пирогами з яблуками, які завжди пахли миром
