Я виховала двох дітей — доньку Марію та сина Артема. Ми ніколи не жили багато, але я завжди намагалася, щоб у них було все необхідне. Після смерті моїх батьків мені дісталася невелика дача під Києвом — старий, але добротний будинок із садом і теплицею. Я мріяла зробити там куточок для відпочинку і колись здавати його в оренду, щоб мати додатковий дохід на пенсії.
Але життя внесло свої корективи. Коли Марія закінчила університет, вона прийшла до мене зі сльозами:
— Мамо, нам із Владом немає де жити. Дозволь нам переїхати на дачу хоча б на рік. Ми її доглядатимемо, обіцяю.
Я погодилась. Навіть купила їм новий бойлер і холодильник. Спершу все було чудово — дзвонили, дякували, запрошували в гості. А потім перестали брати слухавку.
Минуло два роки. Мій син Артем вступав до коледжу в іншому місті. Ми домовилися, що з оренди дачі я оплачуватиму його житло й навчання. Але коли я зателефонувала Марії, щоб нагадати, що вже час переїжджати, вона відповіла:
— Мамо, нам поки нікуди. Влад без роботи, я в декреті.
Я не могла залишити Артема без підтримки, тож вирішила, що приїду на дачу і сама розберуся. Коли я відкрила ворота, мене просто стиснуло в грудях. Будинок заріс бур’янами, теплиця завалилася, з даху зняті жолоби, а в кімнатах — хаос. На підлозі — плями, речі валяються, у кутку дитячий візок, який уже нікому не потрібен.
— Доню, як ти могла? — лише це я змогла вимовити.
— Мам, я не встигала, дитина ж маленька, Влад обіцяв прибрати… — виправдовувалась вона.
Я мовчки розвернулася і поїхала додому. Через тиждень вони переїхали на орендовану квартиру. На столі залишили записку:
“Мамо, не сердься. Ми колись усе відшкодуємо.”
Ніхто нічого не відшкодував. Я кілька місяців відновлювала дачу — фарбувала стіни, ремонтувала дах, копала город. Потім здала її порядним людям — з окупованих територій, які тепер бережуть усе, наче своє.
Минуло три роки. Артем повідомив, що одружується.
— Мамо, ми з Аліною подумали: може, поживемо трохи на дачі?
Я зітхнула:
— Ні, синку. Я вже один раз довірилася, і мало не втратила будинок. Краще візьміть житло під кредит, я допоможу вам першим внеском.
Він образився, як колись його сестра. Сказав, що я несправедлива, що для доньки колись зробила все, а йому — нічого. І з того часу спілкуємося лише на свята.
Тепер я живу сама, з квітами й книгою, і щоразу, коли дивлюсь на фото дітей, думаю:
може, я й була суворою, але я — чесна. Я не хочу, щоб моє добро перетворювалось на звичку когось рятувати.
