На сьогоднішній день я власниця 5 кав’ярень, це все завдяки тому що трапилось у студеньські роки. Тоді я була студенткою економічного факультету. Поступила сама, адже розуміла, що в моїх батьків зараз коштів багато немає. Окрім мене в нашій сім’ї є п’ятеро братів і сестер.
З перших днів як переїхала з Маневичів в Луцьк розуміла, щоб прожити й вижити потрібно працювати.
Я зранку навчалася, а після навчання приходила, лягала на годину відпочити тоді вставала і йшла працювати. Я була згідна на любу роботу, аби платили більше. Але я розуміла що студентам багато не платять, користуються дешевою силою.
В кафе я працювала барменом і Батистом одночасно. Все мене влаштовувало, це було неподалік мого дому тому ввечері не потрібно було їхати маршруткою.
Я гарно працювала, мені давали чайові, гроші почали водитися нарешті і в мене. Що може бути кращим за те що ти собі все можеш дозволити сам.Але одного ранку моя подруга з якою, я товаришувала за однією партою, запитала чи можу позичити 2 000 гривень до наступного понеділка, я звісно сказала що можу, адже мені видавали зарплату регулярно і без затримок.
Олександрі я позичила, адже, на мій погляд вона відповідальна дівчина. Але якби я тоді знала, що я роблю то передумала, бо як то кажуть у народі« Хочеш мати ворога – тоді позич другові гроші» Так і сталося у мене.
Спочатку я не вимагала, пізніше Олександра, почала ігнорувати мене, а вкінці вона взагалі забула за те що в мене позичала. Ми довго сварилися згадували як було, а вона все не пам’ятала. Я розуміла, що ще не великі кошти, але це вже було питання честі, відстояти свою правоту. Згодом вона моїм одногрупникам почала говорити що я вимагаю кошти, які не давала. Я тоді так сердилася. Адже за моїми очима шепталися дівчата і видно по поглядах, що вони налаштованні проти мене.
Я відчувала себе у своїй групі сірою мишею, всі мене підколювали, якісь шутки схиляти до мене. Але за що мені це, я ж нічого поганого не зробила? Я втратила контакт з друзями. Спілкувалася лише з батьками та з працівниками в кафе. Я розуміла що краще я буду працювати, адже гуляти посуті не мала ским, та й не хотілося. Ще тоді хотіла твердо стати на ноги.
На одній зі змін, я геть зажурилася, до мене підійшов адміністратор і запитав:
– Люда ти в порядки? Чому ти така сумна
– Ти не знаю з чого почати
Коли розповіла йому свою історію він дивився на мене і каже:
– Забуть за них, за 5 років їх і не згадаєш, а її доля накаже от згадаєш мої слова..
Тоді для мене це так боляче було, що жити не хотілось, але я все ж знаходила сили для того щоб взяти себе в руки. Пройшов час я виросла, закінчила університет. І дійсно у нас всіх дорогі розійшлися. Але одного ранку, я їхала зі свого власного ресторану, дорогу переходила жінка з 4 дітьми, вона була така стомлена, все кричала на діток, я вирішила зупинити автомобіль, вийшла, щоб заспокоїти жінку. Коли переглянулися поглядами, це була Олександра, яка створила пекло в студентських роках. Тоді вона мене відразу впізнала і щиро почала перепрошувати за ту брехню яку вона створила в студенські роки. Я розуміла що минуле є минуле і не стала ображатися, адже по її розповідях життя її все ж таки наказало чоловік вживає наркотики, живе у гуртожитку, зараз безробітна.
Можливо Олександруце мало чогось навчити та й мене також, або ж доля є доля. Після розмови зі своїм минулим, я сіла в свою нову автівку, і подумки згадала про адміністратора, який мене заспокоював ще в ті роки посміхнулася та й поїхала по справах.
