Іноді життя підкидає тобі образу, щоб потім подарувати щастя.
Я це зрозуміла не одразу — лише тепер, коли минуло вже кілька років.
Того зимового вечора я, Марина, пішла з корпоративу раніше за всіх. Не тому, що не любила свята — просто не могла залишатися після того, що сталося.
Це був звичайний новорічний вечір у кафе, з шампанським, блискітками і музикою. Колеги дарували одне одному символічні подарунки — хто чашку, хто рукавички, хто солодощі. А мені випала… пачка корму для кішок.
«Бо ти завжди така самотня, може, заведеш собі хоч когось», — засміялася одна дівчина.
Сміх був гучний, щирий — тільки не мій.
Я посміхнулася, зробила вигляд, що нічого, і вийшла надвір. Було холодно, сніг падав на плечі, і я йшла, стискаючи той нещасний пакет у руках, і відчувала, як щось усередині мене ламається.
Додому не хотілося — там чекала тиша і запах вчорашнього борщу.
Тож я пішла через парк, аби хоч трохи заспокоїтися. І саме там зустріла його.
На лавці сидів чоловік у темній куртці, поруч — велика коробка з написом «Посуд». Він піднімав голову до неба і ловив сніжинки долонею. Коли побачив мене, усміхнувся:
— А ви теж від когось тікаєте?
Ми розговорилися. Його звали Сергій, він щойно розлучився і щойно перевіз речі до нової квартири. «От святкую новосілля на морозі», — пожартував він.
Я розповіла про свій подарунок. Він засміявся, але по-доброму:
— Знаєте, це знак. Треба не ображатися — треба просто купити кота.
— І що, так просто? — спитала я.
— А чому ні? Усе хороше починається просто.
Ми зайшли до найближчого цілодобового магазину, купили каву в стаканчиках і довго стояли біля зупинки, сміючись, як діти.
А через тиждень він допомагав мені обирати котика в притулку. Маленьке руде кошеня, яке ми тоді забрали, стало нашим.
Минуло вже п’ять років. Ми досі разом. І щороку на Новий рік купуємо той самий корм — той самий бренд, ту саму пачку. Ставимо її під ялинку.
Бо той, найгірший подарунок, колись привів мене до найкращого.
