Мої батьки — Марина та Андрій — усе життя прожили у невеликому селі. Вони були звичайною, доброю родиною: мама — медсестра у сільській амбулаторії, тато — колишній водій, який після інфаркту працював удома, доглядав город і худобу.
Ми з молодшою сестрою вже давно виїхали до міста. Я вчилася в університеті, а Оля пішла працювати одразу після школи. Тож удома лишилися тільки батьки — двоє людей, які за двадцять років спільного життя звикли до щоденної турботи про інших, але раптом залишилися сам на сам із тишею.
Минулої осені, коли я приїхала на вихідні, мама розповіла історію, що змінила все наше життя.
Того дня вони з татом пішли на озеро — там, де завжди ловили рибу й відпочивали. Після дощу повітря було свіже, трава ще виблискувала краплями води, а від берега тягнувся легкий туман. Мама помітила маленьку дівчинку біля старої лавки. Вона сиділа нерухомо, тримаючи в руках ляльку без однієї руки.
Спершу подумали, що поруч десь дорослі — можливо, родина на пікніку. Але навколо нікого не було. Дівчинка мовчала, лише дивилася у воду великими очима, ніби чогось чекала.
Батьки обережно підійшли. Тато запитав:
— Де твоя мама?
Вона тихо відповіла:
— Пішла додому… без мене.
Дитина виглядала виснаженою: волосся скуйовджене, курточка мокра, черевики різного розміру. Мама, не роздумуючи, зняла з себе плед і загорнула її. Вони відвели дівчинку додому, нагодували, обігріли.
Маленька не називала свого імені, лише повторювала: «Мама сказала сидіти тут». У неї не було ні документів, ні сумки — нічого.
Наступного дня батьки звернулися до поліції. Виявилося, що дівчинка на ім’я Софійка, і її мати — жінка, яка зловживала спиртним і вже не раз залишала дитину саму. Соціальні служби підтвердили: дівчинка перебувала під наглядом, але цього разу матір просто втекла, залишивши доньку біля озера.
Коли батьки почули, що Софійку відправлять у дитячий будинок, вони не змогли з цим змиритися. Я пам’ятаю мамині слова по телефону:
— Ми не можемо просто відпустити її. Вона вже третій день спить у нашій кімнаті, притискає ту ляльку й шепоче «мамо».
Через місяць усі документи були оформлені, і Софійка офіційно стала членом нашої родини.
Перший рік був непростим. Дівчинка боялася темряви, не розмовляла з чужими, плакала, коли мама на хвилину виходила з кімнати. Але тато зумів розсмішити її своїми історіями про «веселу корову із сусіднього хутора», а мама навчила плести коси, пекти пиріжки й малювати аквареллю.
Минуло шість років. Тепер Софійці десять. Вона — найвеселіша дівчинка, яку я знаю. Вчиться відмінно, ходить на гурток малювання і мріє стати ветеринаром.
Ми всі часто згадуємо той день біля озера. Тоді наші батьки просто не пройшли повз — і тим самим подарували одній дитині цілий світ.
Іноді, коли я приїжджаю додому, Софійка біжить мені назустріч і гукає:
— Сестро! Я на тебе чекала!
І в ці миті я розумію: у світі немає випадкових зустрічей. Просто є люди, яким судилося стати сім’єю — навіть якщо не за кров’ю, а за любов’ю.
