Я живу одна без чоловіка близько 25 років. Дуже пізно народила сина Олександра, коли мені було 39. Але що скажеш раз доля так вирішила, одже потрібно розуміти й приймати виклик. За 5 років п _oмер мій чоловік і я залишилась одна з маленькою дитиною на руках, було різне і важко і дуже важко, але я витримала. Легше стало коли синові було 11 років, а дальше підлітковий вік, сина затягувало в різні компанії. Були випадки коли забирала його з поліції. Все ми пройшли. Але коли він став дорослий все змінилося, він став спокійніший, врівноважений тоді моя душа видихнула.
У 25 він одружився і на світ з’явилася моя онучка Христина, це не онука, а скарб, до того ж вона схожа на мене, і посмішкою і характером. Я знею частенько гуляю даю можливість дітям побути вдвох, їздимо на вихідних в зоопарк, та на гойдалки. Христинка мене обожнює каже, що любить мене, коли чую ці слова просто хочу злетіти в небо.
Я живу в 3 кімнатній квартирі, і для мене там зараз забагато місця, тому я вирішила переписати її на онуку, а на заощадженні кошти купила дачу. Останнім часом почуваюся гірше, тому проживаю на дачі, адже там повітря лікує не тільки свіжі овочі та фрукти.
Але на цьому тижні мені стало геть зле, в 02:40 я виміряла тиск і побачила, що показники зашкалюють, вже відчувала, як біль в лівому підребер’ю іррадіює в ліву руку, все переживала, щоб не було інфаркту, подзвонила до сина, щоб він приїхав завіз в лікарню.
Син зірвався і поїхав до мене по дорозі в село його зустріли працівники поліції через те, що він їхав в комендантську годину перевіряли документи й вручили повістку. Про це я дізналася в лікарні, коли до мене зателефонувала невістка:
-Що вам там в селі нудно живеться, що у 2 годинні телефонуєте до сина
– Наташа ти ж знаєш я вас ніколи не турбую, мені справді стало зле, до того ж лікарі самі сказали підозра на інфаркт
-Досить нам голову морочити, справляйтеся зі своїми проблемами самі, бо тепер не буде кому до вас приїжджати, Саші повістку вручили коли він їхав до вас.
Від почутого серце знову почало пекти, я не знала що робити, в мене почалася паніка, тиск піднявся, лікарі щось там вводити, але я вже після цього нічого не пам’ятала..
Пройшло 10 днів, син дійсно пішов служити, а я себе картаю за той день, коли його викликала на допомогу.
