У невеликому заміському будинку жили я мій брат Андрій та батько, мами не стало коли ми ходили в школу. Ми завжди підтримували один одного, адже розуміли, наскільки потрібні один одному. Тато так і не знайшов нікого, щоб не травмувати нас, адже розумів, що мами ніхто не замінить. За цей поступок ми дуже вдячні йому. Я вийшла заміж рано в 18 років брат у 21. Якось все закрутилося я жила спочатку з батьками чоловіка, пізніше побудували свій будинок, мій брат вирішив бути поряд з батьком, щоб доглядати його, адже почувався він не дуже добре, частенько вихвачувало серце. Я приїжджала до них в гості, як на мене все було добре, дідусь любив бавитись з онуками я народила п’ятеро, а Андрія дружина трьох. Але останнім часом я була дуже заклопотана дітьми, в старшого сина Кирила почалась вітрянка ну і звісно всі мої дітки теж перейняли це захворювання, майже місяць займалася лікуванням, пізніше і я щось занедужала вірусним захворюванням.
До батька не приїжджала й не телефонувала, думала одужаю завітаю.Коли мені стало краще вирішила навідати батька, я приїхала до будинку, але ніхто двері не відкривав, тоді я пішла до сусідки, щоб запитати чи не бачила куди поїхала моя рідня:
– Олесю ти що не в курсі твій батько в будинку пристарілих, Андрій на минулому тижні завіз, батько приходив попрощатися, шкода Івана Петровича
– Що?.. який ще дім пристарілих, Андрій що знущається, чому мене не повідомив
– А ці питання не до мене
Я почала телефонувати до Андрія він з 5 разу підняв трубку, я висловила своє обурення, я не могла повірити що він на таке здатен, адже ми були такою міцною сім’єю.
В ході розмови Андрій сказав що втомився доглядати за батьком, й дружина була проти того, щоб він жив у нас. Від почутого я кинула трубку сіла в машину й вирушила за адресою яку дав Андрій, щоб забрати батька додому увійшовши в палату я вигукнула:
— Збирайся, тату!, — й міцно його обняла як в дитинстві. — Я забираю тебе додому.
Тато, не міг повірити моїм словам, але я бачила як він посміхався й плакав одночасно коли пакував одяг в сумки. Він цілував мене й дякував за турботу і любов.
— Я не знала, що Андрій на таке здатний, — говорила батькові, допомагаючи зібрати речі. — Він не сказав мені ні слова про свої наміри.
Тато швидко звик до нашої оселі, дітки щиро раділи що дідусь буде жити з ними, кожного ранку вони малювали йому картини і я бачила як батько розцвітав біля них і хотів жити. Я жиро вдячна батькові за життя яке він мені подарував, надіюсь і я правильно виконую свої обов’язки. Тепер наш дім це більше наповнений теплом і турботою. З Андрієм я не підтримую зв’язок, чула від сусідки, що він з дружиною дуже сваряться, але це їхні справи.
