Я все життя пропрацювала фельдшером у відділенні невідкладної допомоги. Ще в молоді часи я отримала квартиру в яку переїхали з чоловіком. Там у нас народилася донька, більше народжувати не стала оскільки квартира і так маленька, а на більше ми поки не стягували. Йшли роки коли донці виповнилося 18 не стало її батька, з того часу стала відчувати себе одиноко.
Пройшло ще трохи часу й донці виповнилося 23 й тут несподівано вона запросила додому хлопця Нестора я бачила як палко він кохає мою доньку й під час чаювання, Нестор попросив руку і серце доньки, це дійсно було приємно. Ми тоді разом розплакались, але я справді щиро рада за них. Мені не вірилося, що та маленька дівчинка стала дорослою жінкою в якої просять руку і серце, це так зворушливо. Донька продовжувала жити зі мною і я бачила що її майбутній чоловік не стягує на оренду житла й вони соромляться щось сказати. Для їхнього ж щастя я першою почала розмову про житло й запропонувала два варіанти перший переїхати за місто в будинок який лишився від моєї матері й другий варіант жити зі мною. Діти звісно підтримали 2 варіант і я була не проти, адже самій жити ох як не хочеться.
Йшли дні, я намагалася бути корисною готувала їжу, прала одяг, прасувала, діти тільки працювали з часом народилася онучка, це друга копія Василини моєї доні.
Як я взяла її на руки в голові відбувся кураж, я поринула в минуле де я молода тримаю дочку й чоловік ще живий ой як все пролетіло…
Зараз нашій Стефанії 11 років і нам вже всім трохи тіснувато, я бачу зміни в своїх дітях, вдома постійні сварки на тему житла й зять прямо натякає що мені пора переїзджати в сільський будинок.
Я продовжувала мовчати й вдавати вигляд що не чую. З іншої сторони це вони мої гості хай зять не тратить кошти на пиво й цигарки, а відкладає на будинок чи квартиру, а то за 12 років спільного життя й копійки не відклав
А вчора за вечерю моя донька почала розмову:
-Мамо в нас тут пропозиція є до тебе ти як ставитися до села, свіжого повітря, фруктів..
-Я розумію про що ти хочеш сказати, такого не буде, я житиму у своїй квартирі, а ви якщо маєте намір можете переїхати, це буде для всіх краще..
– Лідіє Вікторівна, досить тих нотацій давайте, я взавтра після роботи перевезу, ви ж бачите як нам тісно, ми молоді, а ви вже й там можете трохи пожити, в 15 я звільняюсь то о котрій переїжджаємо?
-Ви що не почули я залишаюсь, досить вже мені вказувати, як і де жити збирайте свої речі й о 15 звільніть квартиру.
-Мамо ти нас виганяєш?
– Ні, я вас переселяю, поживіть окремо й мені вже потрібен спокій, я втомилася від цього шуму.
На наступний день зять пішов в мою спальню й почав все складати в пакети, я не витримала й моє серце прихватило, за 15 хв. приїхала карета швидкої допомоги, в мене серцевий приступ, зараз я на лікуванні, й мій приступ купірували працівники медичної служби. Але найбільше болить не серце, а душа від того що ні зять ні донька не зателефонували й забули провідати. Здається вони взагалі забули про мене, це мабуть подяка за те що я їм 12 років служила готувала, прасувала , нянчилася з онукою, платила комунальні й все інше..
Поки я тут вирішила викликати нотаріуса й передати спадщину онуці, хай вони не чекають від мене допомоги. Після 10 денного лікування мене виписали, по приїзді додому я побачила що замок змінено, й двері ніхто не відчиняв, я вирішила викликати поліцію, щоб розібратися в цьому питанні й поставити крапку. Поліція подивилася документи на власність й попросила звільнити приміщення за 30 хв. Вони без вагань все зробили, зараз я живу одна інколи заходить онука, а з донькою і зятем не підтримую спілкування правда я не розумію що вони цим хочуть добитися. Але через те, що я вчинила, я вважаю що це краще ніж дальше залишатися в тому болоті.Як ви гадаєте чи правильно я вчинила з донькою і зятем?
