Нам з сестрою дісталася сім’я яка не надто піклувалася про зміцнення родини, про дітей. Скільки пам’ятаю у дитинстві батьки постійно скандалили. В результаті батько пішов в сім’ї коли сестрі було одинадцять, а мені десять років. Мати нам постійно говорила, що він поганий, що ми йому не потрібні. Проте коли ми трохи подорослішали й батько зміг з нами спілкуватися потай від мами, ми зрозуміли, що він не просто так пішов з сім’ї. Виявилося його вигнала сама мама, та погрожув_ала зв’язками, якщо він буде з нами спілкуватися.
Коли сестрі виповнилося шістнадцять і вона закінчила дев’ятий клас, мама практично виставила її за двері. Не дозволивши йти до десятого і одинадцятого класів, одразу сказала – йдеш на свій хліб. Тоді батько забрав її до того міста в якому він жив, допоміг влаштуватися в гуртожиток, допоміг з навчанням в училищі. Коли через рік я також закінчила дев’ятий клас, мене чекала та ж доля що й сестру. Рідна матір зібрала речі і сказала, що на цьому моє дитинство закінчилось і вона дала мені все, що змогла, тепер вона житиме для себе. Я поїхала до батька з сестрою. Батько також мені допомагав фінансово поки я вчилася в училищі, далі я перейшла в університет і весь цей час тато мені допомагав. Хоча тоді вже мав іншу сім’ю, ми для нього були головні. Коли ми вийшли з сестрою заміж обоє, батько був завжди поряд, матір же на зв’язок практично не виходила, вона завжди була зайнята.
Час пролетів швидко ми вже не малі дівчата, сестрі сорок один рік, а мені цього року виповниться сорок. Так от, два місяці тому наша матір почала обривати наші телефони. Як виявилося вона продала свою колись велику трикімнатну квартиру, собі придбала маленьку однокімнатну, а за решту грошей жила прекрасно. Та вони скінчилися, тепер же вона живе на мінімальну пенсію, дуже сильно хворіє та потребує догляду. І вона з нас з сестрою вимагає аби ми взяли її до себе жити. Адже вона дізналась, що ми живемо доволі таке небідно. Так, я розумію, що до шістнадцяти років ми в неї жили, але те як вона тоді нас шістнадцятилітніх виставила за двері, сказавши, що ми вже дорослі й самі мусимо себе забезпечувати, ні не забувається. Ми ще хотіли повчитися в школі, хотіли підтримки матері, але практично за ці двадцять п’ять років мама про нас не згадувала. Вона не згадувала коли вона мала великі кошти, вона не згадувала коли вона мала здоров’я, вона не згадувала коли в нас народились маленькі діти і нам потрібно було хоча б трішки допомогти. Тоді вона говорила, що у нас своє життя, а в неї своє, а зараз вона вимагає від нас уваги та догляду.
Ми порадилися з сестрою та вирішили, що все, що ми можемо зробити мамі – це віддати її в будинок для людей похилого віку. Адже як виявилося навіть квартира в якій вона живе не належить їй, вона її має віддати, як заставне майно за невиплачений великий кредит. Мамі звичайно наше рішення не сподобалося, але в неї немає виходу, тож доведеться змиритися зі своєю долею.
А розмова моя ведеться до того, що шановні батьки, поки у вас є сили, поки ви молоді підтримуйте своїх дітей, щоб вони стали підтримкою вам на старість.
