Я з колегою Олександрою мали відрядження до Києва. Ми працюємо на меблевій фірмі й саме завтра у нас презентація тканин, та меблів. Це дуже відповідальна робота, адже люди вибирають саме якість і комфорт за який платять кошти й ми повинні бути завжди в тренді. Напередодні конференції ми купили квиток на поїзд, адже вважали, що саме таким транспортом ми можемо доїхати спокійно, та й відпочити не виснажуючи тіло.Але все виявилось по іншому, коли ми сіли в потяг на нас чекав сюрприз. Чоловік на ім’я Анатолій сидів у нашому купейному фургоні, чоловік їхав до Житомира. Коли ми вирушили на початку запанувала тиша кожна хвилина здавалась вічністю.
Від чоловіка, що сидів поруч зі мною, поширювався такий різкий і нестерпний запах, що це відчував, мабуть, весь поїзд. Я намагалася дихати у вікно, але це мало допомагало. Він то схилявся на один бік, то на інший, ніби не міг знайти зручного положення, і час від часу починав хропіти або ж гонитися то в туалет то курити. Врешті він заспокоївся й почав спати, але його хропіння було на стільки гучним, що я не могла заснути й мої навушники в вусі не допомагали. Пізніше після глибокого сну Анатолій вирішив поспілкуватися, почав мене будити й розпитувати куди ми їдемо, звідки родом та ще багато різної нісенітниці.
Я відчувала, як всередині мене наростає злість, моя терплячість була на межі, .В той момент, хотіла, щоб він просто помовчав й намагалася йому це прямо сказати, але він не звертав у вагу й продовжував безкінечно щебетати.
Коли зрозумів що з мене компаньойон кепський в наш спільний фургон запросив, незнайомця який активно підтримав його компанію й частування алкогольними напоями, в той момент вони почали спілкуватися голосно, я попросила тихіше,але мене ніхто не чув, а у кінцевому висновку Анатолій і його малознайомий друг розпочали бійку, яка викликала в мене шалене обурення. В мене нічого не залишалося, окрім того що викликати кондуктора, я розказала ситуацію, вона зробила зауваження і наголосила що на наступній зупинці він вийде, в той момент Анатолій попросив вибачення ліг на своє місце й більше нічого не робив, окрім того що хропів. Коли під’їхали до Житомира це була 5 ранку, я майже не спала, але коли він вийшов, тоді справді відчула полегшення на голову.Ми з колегою почали сміятися з того що було й більше ніколи не будемо їхати поїздом тільки власним автомобілем.
