Я добре пам’ятаю той осінній день, коли вперше побачила дівчину мого сина. Її звали Марія. Струнка, чорнява, з глибокими очима й тихою усмішкою, вона одразу виділялася серед сільських дівчат. Андрійко світився, коли дивився на неї. Я ж тоді не бачила в ній майбутньої невістки — лише бідність, стареньку хатину й матір, яка самотужки тягнула господарство після смерті чоловіка.
Я хотіла кращого життя для свого сина. Ми тоді вже жили непогано: чоловік мав свою справу, були зв’язки, знайомства. Мені здавалося, що така дівчина, як Марія, потягне його назад у злидні. Коли Андрій уперше сказав, що хоче свататися, у мене серце обірвалося. Я мовчала, але всередині все кричало: “Ні!”
У день весілля я зробила те, що тепер щодня мені сниться кошмаром. Сказала, що не дозволю своєму синові губити життя через чужу бідність. І він… він послухав мене. А може, й сам злякався труднощів. Марію залишили в білій сукні саму, а моєму Андрію того дня в серці щось обірвалося.
Минуло кілька місяців, і я зрозуміла, що втратила не тільки невістку, а й сина. Він наче згас. Уже не сміявся, уникав розмов, шукав розради у чарці. Я намагалася знайти йому іншу дівчину — заможнішу, з кращої сім’ї, але він тільки махав рукою. “Мамо, ти все забрала в мене того дня”, — сказав він одного вечора, і в мені щось перевернулося.
А Марія тим часом зникла з нашого села. Казали, подалася до міста, потім — за кордон. Вона була сильною, вистояла. Я ж щоночі молилася, аби хоч у неї все склалося.
І ось через роки, коли моє волосся вже посивіло, а спина зігнулася від жалю та провини, я побачила її знову. Гарна, впевнена, у дорогому пальті, але в очах — тінь смутку. Вона впізнала мене, й я не витримала:
— Маріє… Дитино… Пробач мені. Я зламала вам життя. Хотіла кращої долі для сина, а зруйнувала його щастя. Він після тебе нікого більше не покохав.
Я плакала, як мала дитина, а вона тільки мовчки дивилася на мене. І в тій тиші я відчула — вона вже простила. Може, не словами, але душею. А от я себе не прощу ніколи.
