Я ніколи не думала, що життя може так різко змінитися. Колись ми з Денисом здавалися ідеальною парою. Ми жили разом, сміялися, будували плани. Зі шлюбом не поспішали, бо думали: головне — кохання. Але все виявилося інакше.
Коли я дізналася, що вагітна, щиро раділа. Для мене діти завжди були найбільшим щастям. Я мріяла про материнство з юності. Але зізнатися Денису одразу не наважувалася. Чомусь серцем відчувала, що він не буде радий. І не помилилася.
Коли я нарешті сказала йому, що у нас буде донька, він просто зібрав речі й пішов. Без пояснень, без слів підтримки. Я стояла тоді біля дверей з животиком, що вже округлювався, і не вірила, що це відбувається насправді.
Добре, що я не залишилася одна. Мої батьки — справжні янголи. Мама піклувалася про мене під час вагітності, готувала мені улюблені страви, а тато лагодив дитяче ліжечко й тихенько підкладав мені гроші, щоб я не хвилювалася про майбутнє. Вони обоє чекали на онуку не менше, ніж я.
Пологи були нелегкі, але коли я вперше почула крик своєї дівчинки, всі страхи й образи зникли. Я назвала її Софійкою. З того дня моє життя наповнилося новим сенсом. Так, було важко: безсонні ночі, постійні витрати, втома. Але поруч завжди були мама й тато. Вони вставали серед ночі, брали Софійку на руки, щоб я могла хоч трохи поспати. У ті моменти я зрозуміла: справжня сім’я — це не завжди тато й мама разом. Справжня сім’я — це ті, хто не йде від тебе у найважчі часи.
Минали роки. Я встигала і працювати, і ростити доньку. З часом мене підвищили на роботі, і ми з Софійкою переїхали в більшу квартиру. Батьки залишилися жити в нашому містечку, але ми бачилися майже щотижня. Софійка обожнювала свого дідуся — вони разом збирали конструктори, а з бабусею пекли пиріжки. Я дивилася на це і дякувала долі, що у моєї дитини є така любов і підтримка.
А потім трапилася ситуація, яка стала справжнім подарунком від життя. Одного дня в моєму офісі призначили співбесіду. І коли я відкрила двері, то побачила… його.Дениса. Він постарів, виглядав виснаженим, і в його очах вже не було тієї впевненості, яка колись так мене притягувала.
Він впізнав мене одразу. Почав говорити щось про помилки молодості, про те, що хоче все виправити. Але мені більше не було що йому відповісти. Я вже не була тією дівчиною, яку він залишив. Я була сильною жінкою, мамою, яка виростила прекрасну доньку і мала поруч найдорожчих людей — своїх батьків.
Я ввічливо подякувала йому за співбесіду і відмовила. Не зі злістю, а просто з відчуттям повної перемоги. Доля розставила все на свої місця.
Зараз я точно знаю: тоді, коли він пішов, я не втратила. Навпаки — отримала більше, ніж могла собі уявити. У мене є моя Софійка, яка щоранку обіймає мене маленькими руками. Є мама й тато, які довели, що справжня любов існує. А той, хто втік, залишився сам на сам зі своїми помилками.
І я вдячна життю за такий подарунок.
