Два місяці тому я дізналася те, що перевернуло моє життя й моє ставлення до чоловіка. Тепер я більше не знаю, чи зможу йому довіряти.
Ми з Іваном одружені вже чотири роки. Жили разом із моїми батьками в селі, тісно, але з надією, що з часом збудуємо власну хату. Я не раз казала чоловікові, що мрію про окреме житло, він завжди погоджувався, мовляв, теж мріє про своє господарство.
Якось під час сімейного застілля, було день народження моєї мами, я підняла цю тему знову. Батьки пообіцяли допомогти грошима на будівництво, але натякнули, що і свекри мають внести свою частку. Тоді Іван знітився й нарешті зізнався: у нього вже давно є власний будинок.
Виявилося, що ще кілька років тому він успадкував від дідуся добротну хату в іншому селі. Але весь цей час приховував це від мене.
Я була шокована. Як можна було мовчати про такий спадок? Ми тулилися всією сім’єю у батьківському будинку, а він мав власний дім!
Коли я вимагала пояснень, чоловік сказав:
— Я боявся тобі зізнатися. Зараз дівчата часто дивляться тільки на гроші й майно. Я хотів переконатися, що ти любиш мене як людину, а не за хату діда.
Мене таке виправдання ще більше образило. Хіба нормально — перевіряти власну дружину? Я ж довіряла йому, ніколи не вимагала багатств.
Моя мама відразу розлютилася:
— Ми б давно жили окремо! А він вирішив випробовувати тебе, наче ти якась корислива.
Я не витримала й вигнала його з дому своїх батьків. Через кілька днів Іван подзвонив:
— Давай переберемося в ту хату. Якщо хочеш, можемо продати її й збудувати нову.
Але я відповіла:
— Справа не в хаті. Справа в довірі, яку ти зруйнував.
Свекруха пізніше прийшла до мене й виправдовувала сина: мовляв, він завжди був недовірливим, особливо до жінок, бо бачив, як знайомі хлопці втрачали все через «жадібних наречених». Але мене це вже не переконало.
Я зрозуміла одне: якщо чоловік поставив мене на одну дошку з тими «сучасними дівчатами», яких він так боявся, то нашому шлюбу важко буде вижити. Бо кохання без довіри — це вже не кохання.
