Минулої суботи я вирішив поїхати на базар, щоб купити овочів і фруктів на тиждень. Йшов до трамвайної зупинки й біля аптеки помітив дідуся з милицею. Він тихо просив «хоч трохи копійок на ліки». Чесно кажучи, зазвичай я проходжу повз, бо в наш час багато хто просто заробляє на жалі. Але цього разу мене щось зупинило: старий виглядав так, ніби йому справді соромно стояти з простягнутою рукою.
Я підійшов, дістав із гаманця тисячу гривень і поклав йому в долоню. Дідусь аж розгубився, довго дякував, а я все одно не міг позбутися думки: «А раптом він теж обманює?»
Коли повертався з базару з пакетами, побачив, що чоловік якраз неквапно йшов у напрямку від зупинки. Мені стало цікаво, і я вирішив простежити. Він зайшов не в аптеку, а до невеликого будівельного магазину, потім ще в один — із побутовими дрібницями. Згодом звернув у бік старої вулиці приватного сектору.
Там, біля майже напівзруйнованого будинку, він зупинився й відчинив двері. Я наважився підійти й постукати. Дідусь насторожився, але впустив мене всередину. Усередині — напівтемрява, старі меблі, холод і купа недороблених речей. Він пояснив, що купує дошки, плівку та цвяхи, щоб хоч якось залатати дах перед дощами.
Звали його Іван Степанович. Розповів, що працював усе життя на заводі, але кілька років тому захворів і отримує мізерну пенсію. Дружина давно померла, дітей немає, а квартиру довелося продати, щоб розрахуватися з боргами за лікування. Тепер він доживає у старій хатині своїх батьків без газу й опалення. Найбільше боявся не злиднів, а того, що зламається дах і він просто залишиться під відкритим небом.
Я слухав і не міг повірити, що поряд зі мною живе людина в таких умовах. Наступного дня я написав про Івана Степановича у соцмережах. Відгукнулося багато небайдужих людей. Один мій знайомий майстер приїхав і допоміг перекрити дах, інші скидалися на ліки й теплий одяг.
А найбільш несподіване сталося через тиждень: одна літня жінка, яка прочитала цю історію, зателефонувала й запропонувала йому переїхати до неї — у великій хаті вона жила сама й давно мріяла про товариство. Так і сталося: тепер двоє самотніх стареньких ділять хліб і розмови, а ми з друзями час від часу навідуємося з гостинцями.
І щоразу, коли бачу їхні усмішки, розумію: інколи навіть невеликий добрий вчинок запускає цілий ланцюг змін. Головне — не проходити повз.
