Ми з молодшим братом поверталися з міста — з лікарні, де мій Сашко проходив черговий огляд після травми ноги. Йому дев’ять, але виглядає на всі одинадцять — високий, худорлявий, з рюкзаком, більшим за нього самого. Я купила два повних квитки — за себе і за нього, бо брат іще не може довго стояти.
Сіли майже на початку автобуса, ближче до водія: так і безпечніше, і виходити зручніше. Я поклала біля себе пакети з ліками, які нам передала мама, і посадила до вікна брата — він тихо розглядав поле за вікном і розповідав, як йому снився пес із сусіднього двору.
Автобус уже вирушив на трасу, коли на одній із зупинок у двері заглянула жінка — років під шістдесят, у важкому синьому пальті, з капелюхом, обвішана сумками. Водій вагався, бо автобус майже повний, але все ж зупинився. Коли вона піднялася сходинками, кузов автобуса тихенько похитнувся, а кілька пасажирів невдоволено гмикнули.
Жінка зупинилася просто переді мною, обвела нас оком і сказала різким, наказовим тоном:
— Попросіть свого сина звільнити мені місце!
Я підняла очі, не одразу зрозумівши, до кого вона звертається.
— Вибачте, але місце оплачено, — спокійно відповіла я. — Хлопчик погано почувається, тому сидить.
— А мені де сісти?! — розсердилася вона. — Ви ж молоді, вам не важко. Мене ще й ноги болять!
— Там, далі, є вільні місця, — втрутився водій, не відриваючись від дороги.
— Я завжди сиджу спереду! — жінка підвищила голос. — Це моє місце, я постійно їжджу цим маршрутом!
Я мовчала, лише щільніше пригорнула до себе сумку. Сашко трохи злякався і потягнув мене за рукав. А пані все стояла, нависаючи над нами, важко дихаючи після підйому.
— Ну, що ви мовчите?! Підніміть дитину, мені потрібно сісти!
— Не можу, — відповіла я тихо, але твердо. — Він не витримає дорогу стоячи.
У салоні хтось ззаду кахикнув, хтось зробив вигляд, що спить. Пасажири не втручалися — наче це не їх стосувалося. Лише молода пара через не голосно, але чутно прошепотіла:
— Там же справді є місце, чого вона причепилась…
Та жінка не зупинялась: бурчала, лаялась, махала руками. На поворотах її хитало, але вона вперто стояла перед нами, немов чекала, що я здамся.
Коли автобус загальмував перед світлофором, водій різко зупинив, важко піднявся зі свого місця і, не кажучи ні слова, підійшов до неї.
— Пані, виходьте, — сказав спокійно.
— Що?! Я заплатила за квиток!
— Я вам поверну, — відповів він і вказав на двері.
Поки всі оторопіло спостерігали, водій допоміг їй зняти сумки, чемно, але рішуче вивів на зупинку й зачинив двері просто перед її здивованим обличчям.
У салоні запала тиша. Потім десь із середини пролунало:
— Правильно зробив!
Люди почали нишком діставати гроші — хто п’ять, хто десять гривень. Хтось передав мені кілька купюр зі словами: “Передайте водієві за ту пані, щоб не було збитків.” Я теж додала від себе.
Коли ми виходили на своїй зупинці, я передала гроші водієві. Той усміхнувся, махнув рукою й сказав:
— Не переймайтеся. Вона кожного разу комусь псує поїздку. Сьогодні вперше хтось не стерпів.
Сашко, вже виходячи, обернувся й пошепки спитав:
— Маринко, а ми правильно зробили?
— Так, брате, — відповіла я. — Просто не треба дозволяти людям сідати тобі на голову. Навіть якщо в них болять ноги.
