— Дідусю, розкажи нам щось зі свого дитинства! — благали онуки, вмощуючись на килимі біля каміна.
Я усміхнувся, зняв окуляри й поклав книжку на стіл. Є в моєму житті одна історія, яка назавжди змінила мене. Саме вона привела мене до тієї справи, якій я віддав усе життя — до роботи з собаками.
— Це було в далекому сімдесятому, коли я був хлопчаком, не старшим за вас. Мене звали тоді просто — Левко. Ми з мамою жили в Черкасах, у старій хрущовці. Того вечора я повертався зі школи. Сніг хрустів під ногами, мороз був лютим, а повітря пахло димом із сусідських печей.
Я відчинив двері квартири й зайшов у коридор. Мама саме поралась на кухні, готувала печену картоплю. Зазвичай я з порогу кричав: «Мамо, я вдома!», та цього разу — мовчав. Стояв у коридорі, навіть не знявши валянків.
— Левку, це ти? — почула мама. — Йди, руки помий!
Я стояв, мов прибитий, і не знав, як почати. Нарешті видавив:
— Мам… там пес… У смітнику…
Мати кинула ганчірку й підбігла. Вона вирячила на мене очі, думаючи, що мене хтось образив. Та я лише похитав головою.
Я розповів, як разом із другом скорочував шлях додому. Ми йшли повз старий підвал-смітник. У темряві заблищали очі. Я нахилився — і побачив собаку. Звичайнісіньку дворнягу з рудими плямами біля вух. Вона лежала, навіть не могла поворухнутися. На лапі — кровоточива рана, навколо — сміття. Я тягнувся руками, кликав її: «Йди сюди, песику!», але вона лише гарчала від болю й страху.
Я годину чекав біля того люка, благав перехожих допомогти. Чоловіки, молоді й літні, лише відмахувались: «Не чіпай, хлопче. Сам вилізе». А я бачив, що вона не вибереться.
Ту ніч я не спав. Мені снилися її очі — великі, темні, сповнені болю. Вранці я підхопився з ліжка ще до світанку. Мама вже збиралася на роботу.
— Дарма хвилюєшся, — сказала вона. — Напевне, давно втекла.
Але я знав: вона там.
Побіг — і справді, собака лежала на тому ж місці. Снігом присипана, тремтить, але ще жива. Я кинувся повідомити мамі. Тоді не було ані мобільних, ані інтернету, тож ми довго шукали допомоги. У ЖЕКу відмовили, пожежники теж. Мама вже не знала, куди дзвонити.
Аж ось її подруга порадила звернутися до волонтерів — тоді їх називали «любителями тварин». Приїхали двоє молодих людей із ковдрами й мотузками. Я показав їм люк. Один чоловік поліз униз, другий тримав його за ноги. Коли собаку витягли, вона була така виснажена, що навіть не гавкнула. Її шерсть злиплася від крові й бруду.
— Тепер ти в безпеці, бідолашко, — промовила жінка-ветеренар.
Я не відходив від неї ні на крок. Мені здавалося, що вона дивиться просто в душу. Тоді я вперше відчув: відповідальність — це коли ти не можеш пройти повз чужий біль.
Собаку забрали в клініку. Через тиждень мама сказала:
— Левку, у нас буде ще один член родини. Бо ти ж інакше серце собі зламаєш.
Так у нашій квартирі з’явилася Джу́на — так я назвав свою першу врятовану собаку. Ми стали нерозлучними. Вона навчила мене терпінню й любові. А ще — що тварина завжди відповідає добром на добро.
З того дня я вирішив: стану кінологом. І вже ніколи не дозволю байдужості керувати мною. Бо тоді в тому смітнику міг залишитися не лише пес, а й моя совість.
— Ось чому, діти, — я подивився на своїх онуків, які слухали, затамувавши подих, — я все життя працював із собаками. І знаєте, що? Вони мене не підводили жодного разу.
Малий Петрик несміливо запитав:
— Дідусю, а Джуна жила з тобою довго?
Я усміхнувся й кивнув:
— Дуже довго. Вона виросла разом зі мною. І, мабуть, саме завдяки їй я став тим, ким ви мене знаєте.
Камін потріскував, за вікном кружляв сніг, а я подумав: добре, що колись я не злякався собачого гарчання й дитячих сліз. Бо саме з того вечора почалося моє справжнє життя.
