Бориса вигнали. Знову. Уже втретє за його недовге життя. Хоча він був напрочуд лагідним та нешкідливим.
Йому не щастило — так, наче доля щоразу кидала кістку, і йому випадало найгірше.
Йому ледь виповнився рік, а він уже змінив трьох господарів. Спершу його віддавали “у добрі руки”, потім — просто виставляли за двері.
Цього разу чоловік виніс його за двір, до старого каштана, поставив на землю і пішов.
Без слів, без погляду. Лише важкий подих і хруст листя під ногами.
Борис усе зрозумів одразу. Він бачив те в його очах — байдужість і втому.
Хоч би раз погладив, сказав щось тепле. Але ні. Просто пішов.
Як ніби викинув непотрібну річ.
Кіт трохи посидів, слухаючи, як стихає людський крок. Потім озирнувся — навколо темрява й холод.
У смітті знайшов кістку з курячого супу, трохи обгриз її, а потім, тремтячи, підійшов під каштан.
Він дивився на місяць, що повільно випливав із-за хмар, і грівся в його блідому світлі, ніби в останньому ковтку тепла.
Ніч опустилася важко. Вітер піднімав листя і крутив його вихорами.
Кіт згорнувся в старому гнізді з листя, що залишилось під деревом, і заплющив очі.
Спочатку тіло тремтіло, а потім — перестало. Стало дивно легко.
Десь у глибині лунав тихий шепіт:
— Засни, Борисе… Спи. Більше не болітиме.
І він майже погодився.
Але в ту ж мить на дорозі з’явилися двоє. Маленька дівчинка з червоним шарфом і її мама.
Дівчинка різко зупинилася:
— Мам, дивись! Там, під каштаном, щось блиснуло!
— То, мабуть, пляшка, — втомлено сказала мама. — Ходімо швидше, холодно.
Але дівчинка вже кинулася до дерева. Вона розгорнула листя і зойкнула:
— Це кіт! Маленький кіт!
Мама підійшла, нахилилась.
— Доню… Він, здається, замерз.
— Ні! — твердо сказала дівчинка. — Він дихає. Я бачила! У нього світяться очі!
Жінка зітхнула, зняла шарф і загорнула тварину.
— Гаразд. Неси. Подивимось удома.
У їхньому під’їзді пахло теплом і молоком. Кота поклали в коробку біля батареї, обтирали рушником, налили трохи теплого молока.
Дівчинка сиділа поруч і шепотіла:
— Тільки не вмирай, добре? Ти тепер наш. Я тебе не відпущу.
І кіт відкрив очі. У світлі лампи блиснуло маленьке відображення дитячого обличчя.
Тепло, що він відчув, ішло не від батареї. Воно приходило з її очей, у яких теж горіло світло.
За вікном знову кружляло листя. А під каштаном, де все почалося, стояла фігура — стара жінка в сірому пальті. Вона дивилася на вікна п’ятого поверху і шепотіла:
— Світло не кожен бачить. І ще менше тих, хто може його врятувати.
А в квартирі Борис уже муркотів, слухаючи, як сміється дівчинка.
Йому вперше було справді добре.
І він подумав, що, можливо, життя — це не про біль.
А про те, щоб одного разу знайти своє світло.
