Я завжди вважала, що моє сімейне життя — зразкове. Артем ніколи не давав приводу для ревнощів, був спокійним, врівноваженим чоловіком. Принаймні так я собі думала…
Одного вечора він переступив поріг нашого дому й сухо кинув:
— Я йду.
Я навіть не підняла очей від чашки чаю й машинально відповіла:
— Добре, візьми тоді щось до кави, може печиво.
Але Артем глянув прямо в очі і сказав:
— Я йду від тебе. Назавжди. Пізніше заберу речі.
Мені здалося, що хтось різонув ножем по серцю. Я стояла, наче вкопана. Жодних сліз, жодних криків — тільки глуха відраза й холод у грудях.
Коли він повернувся за речами, то привів із собою дівчинку років двадцяти. Його нова “кохана”. Вона зухвало переступила поріг, озирнулася на все довкола й заявила:
— Тут забирати доведеться в кілька етапів, одразу не винесемо.
— А ти хто така, щоб тут рахувати мої речі? — випалила я, ледве стримуючи себе.
— Змиріться, — холодно кинула вона. — Тепер він зі мною, і ви нічого не зміните.
Я тільки махнула рукою:
— Беріть один одного та йдіть геть, аби я вас більше не бачила!
Артем замість вибачень став прикривати свою пасію від мене. Я дивилася на це й не могла повірити, що це відбувається зі мною.
Через кілька днів, коли я повернулася після чергування в лікарні, будинок спорожнів. Він виніс майже все: техніку, посуд, навіть мій подарунок на день народження — золотий браслет. Я сіла на єдиний стілець, що залишився, і розридалася вперше від початку всієї цієї історії.
Та доля підготувала несподіваний поворот. Наступного дня у двері постукали. На порозі стояли його батьки. Вони виглядали приголомшеними. Мати притиснула мене до грудей і сказала:
— Доню, пробач нам. Ми не знали, що Артем здатен на таке.
А батько мовчки ходив кімнатами й тільки хитав головою, дивлячись на порожні стіни.
Вони залишилися зі мною того вечора, довго розмовляли, заспокоювали. З того дня ми стали ще ближчими. Мені було боляче, але я відчувала підтримку, якої не мала від самого чоловіка.
Коли прийшов день розлучення, на дворі було сиро й холодно, небо затягли важкі хмари. Артем із тією дівчиною чекали біля суду. Вона шипіла йому на вухо:
— Не забудь сказати про землю і будинок, інакше залишишся ні з чим!
Я приїхала на новенькій машині, яку мені подарували його батьки. Вони вирішили переписати все своє майно на мене та онука, бо не могли пробачити синові такої підлості. У машині ще пахло новим салоном, а на мені було тепле модне пальто яке подарувала мені свекруха. Я почувалася не покинутою, а захищеною.
Я пройшла повз Артема, не озирнувшись. Вперше за довгий час мені було байдуже, що він подумає. Бо тоді я зрозуміла: нещастя, яке звалилося на мене, відкрило інші двері. Я втратила чоловіка, але здобула справжню сім’ю в його батьках.
