Коли мій син Андрій сказав, що йде з родини, я довго не могла прийти до тями. Вони з Оленою прожили разом десять років, у них росте чудова донечка — Софійка. Я завжди думала, що вони зможуть усе пережити, але, як виявилося, я не знала свого сина до кінця.
Олена була доброю жінкою, хазяйновитою, спокійною. Коли Андрій розповів, що має іншу — молоду дівчину, я навіть не знаходила слів. Мені було соромно перед Оленою й боляче за Софійку.
Попри розлучення, ми з невісткою не втратили зв’язку — я часто кликала її з онукою в гості. Софійка для мене — це цілий світ. Вона — моя кровинка, і байдуже, що її батьки більше не разом.
Андрій іноді надсилає гроші. Інколи забуває, інколи відмовки — “зарплата затримується”, “багато витрат”, “потім перешлю”. Я бачила, як Олена ніяковіє, коли мова заходить про гроші. Вона ніколи не скаржиться, та я розумію — їй непросто.
Минулого літа я поїхала до них у гості. Софійка бігала з подружками по двору, а ми з Оленою сиділи на кухні, пили чай і говорили про життя. І тоді я, сама не знаю як, вимовила:
— Оленько, а чому ти не подаєш на аліменти на Андрія?
Вона здивувалась. Каже, що зараз немає потреби — її новий чоловік добре заробляє, донька має усе необхідне. І, мовляв, навіщо ворушити минуле, коли в домі мир і спокій.
А я тоді їй сказала:
— Це не про тебе і не про Андрія. Це про Софійку. Коли вона виросте, ці гроші можуть стати її першим кроком у самостійне життя. Хай би навіть на освіту чи житло. А батьківські гроші — це не подачка, а його обов’язок.
Я бачила, як в очах Олени змішались здивування і вдячність. Вона не чекала таких слів від мене — від колишньої свекрухи. Але я знала, що говорю щиро. Бо, може, Андрій не зрозуміє цього зараз, але колись Софійка спитає його: “Тату, а де ти був, коли я росла?”
Я не виправдовую сина. Він дорослий чоловік і сам обирає, як жити. Та в глибині душі мені хочеться, щоб він згадав: у нього є донька, яка чекає на нього навіть тоді, коли не говорить про це вголос.
І знаєте, я вдячна Олені. Не кожна жінка після зради може зберегти у серці повагу до родини колишнього чоловіка. А вона не тільки дозволяє мені бачитися з онукою, а й сама телефонує:
— Софійка сумує за бабусею. Приїдьте.
Може, я й не маю права втручатися у їхні справи. Але якщо в цьому світі я ще на щось здатна, то хоча б нагадати про важливе: діти не повинні страждати через помилки дорослих.
Сьогодні, коли Софійка засинає в мене на руках, я думаю: як добре, що, попри все, ми залишилися сім’єю. Хоча б отакою — по серцю, а не по документах.
