Ще кілька років тому в передмісті Черкас жила молода пара — Ірина та Денис. Вони познайомилися у студентські роки, одружилися відразу після випуску й здавалося, що на них чекає щасливе життя. Денис мріяв про власний бізнес, Ірина — про велику родину. Коли жінка завагітніла, обоє були сповнені надій.
Але вагітність Ірини виявилася непростою — лікарі повідомили, що вона чекає двійню. Денис спершу зрадів, та вже за кілька тижнів його ентузіазм згас. Його маленька кав’ярня почала занепадати, борги зростали, і він дедалі частіше говорив, що «на двох дітей його не вистачить».
Коли Ірина народила, Денис відвіз її з малюками — Артемом і Соломією — додому, допоміг занести сумки, і, сказавши, що поїде за продуктами, просто не повернувся.
Дні тягнулися один за одним. Ірина плакала ночами, намагаючись одночасно годувати двох немовлят і не втратити розум. Телефон Дениса мовчав. Друзі знизували плечима — мовляв, поїхав за кордон на заробітки. Минали місяці, потім роки.
Ірина потроху стала на ноги. Мати переїхала до неї допомагати, а сусідка Оксана доглядала дітей, коли Ірина підробляла на фрілансі — спершу тексти писала, потім переклади робила, зрештою знайшла роботу у маркетинговій агенції.
Її колега Роман, спокійний і доброзичливий чоловік, часто виручав — то відвезе дітей у садок, то принесе обід. Він не домагався уваги, але підтримував її, як умів. Саме завдяки йому Ірина повірила, що не всі чоловіки тікають від труднощів.
Через чотири роки Ірина стала керівницею відділу маркетингу великої компанії. Вона орендувала простору квартиру, діти пішли до школи, життя почало нагадувати спокійне море після бурі.
Та одного ранку все змінилося. На черговій зустрічі у головному офісі компанії Ірина раптом побачила знайоме обличчя — Денис стояв біля кавомашини в ролі нового технічного спеціаліста. Він постарів, схуд, втратив ту впевненість, що колись так її зачаровувала.
Коли їхні погляди зустрілися, Денис зблід. Після наради він підбіг до Ірини в коридорі, заговорив швидко, заплутано, просив пробачення. Казав, що злякався тоді — відповідальності, дітей, злиднів. Що тепер він шкодує щодня і мріє повернути все назад.
Ірина слухала мовчки. Її очі залишалися спокійними, майже холодними.
— Ти навіть не уявляєш, скільки ночей я не спала, — сказала вона тихо. — Коли діти хворіли, коли я брала роботу вночі, щоб було що їсти. Я не мала вибору, тому вчилася виживати. І знаєш, мені це вдалося.
Денис стояв на колінах просто посеред офісного холу. Люди проходили повз, відверталися.
— Я не зла, — продовжила Ірина. — Просто ти більше не частина мого життя. Артем і Соломія вже знають, хто їхній батько, і коли захочуть — самі вирішать, чи хочуть тебе бачити. Але я більше не повертаюсь у минуле.
Вона підняла сумку, пройшла повз нього і зникла у скляних дверях офісу.
Роман, який стояв неподалік, підійшов і просто поклав руку їй на плече, не промовивши ні слова.
Ірина усміхнулася. Вперше за довгі роки — спокійно, без болю.
Бо деякі двері, коли їх зачиняєш, краще не відкривати знову.
А Денис лише дивився їй услід і нарешті зрозумів: втратити можна не лише сім’ю, а й шанс залишитися людиною.
Життя справді як бумеранг — усе, що колись зробив, неодмінно повертається.
