Коли вони познайомились, Ірина тільки-но закінчила університет, а Дмитрові вже було тридцять. Він мав власну справу, був розсудливим, упевненим, і здавався їй дорослим світом, у який так хотілося втекти з-під нагляду батьків.
Вона виховувала маленького сина Марка сама. Його батько пішов одразу після народження, і з того часу Ірина жила у своїх батьків. Вони допомагали їй як могли — сиділи з дитиною, утримували, хоча й не приховували, що “це тягар для молодої жінки”.
Коли в її житті з’явився Дмитро, усе перевернулося. Він був уважним, щедрим, обіцяв “нове життя” і клявся, що прийме її такою, як є. Але одного разу, коли він ненароком побачив Марка — сплячого, кучерявого малюка у кімнаті з іграшками — його усмішка на мить зникла.
— Іро, я не готовий до чужих дітей, — тихо сказав він того вечора. — Хочу почати все з чистого аркуша. Лише ти і я.
Ці слова боліли, але в ній прокинувся страх залишитися самою. Батьки тиснули:
— Думай про своє майбутнє, Маркові потрібен заможний дядько поруч. Потім повернеш його, як все владнаєш.
Вона вагалася, плакала ночами, та зрештою погодилася залишити сина на бабусю з дідусем, “ненадовго”. А сама переїхала до Дмитра в інше місто.
Минув місяць, потім рік, потім чотири. Дмитро забороняв їй навіть телефонувати додому — “аби дитина не плуталася”. Її любов з часом згасла, а совість не давала спати. Вона розуміла: там, у старому будинку, росте хлопчик, який, напевно, вже перестав чекати її.
Коли Дмитро залишив її заради іншої, Ірина повернулася додому. Серце калатало, коли ступила на знайомий ґанок. Їй відчинив Марко — високий, уже школяр. Вона не впізнала його одразу.
— Ви до кого? — спитав він, ввічливо, як чужу.
— Я… я до бабусі, — ледь прошепотіла.
Мати вийшла на поріг з холодним поглядом.
— Він тебе не пам’ятає. І не треба. Ми сказали, що ти працюєш за кордоном.
Ірина стояла, не знаючи, що сказати. Хотіла впасти перед сином на коліна, обійняти, але він дивився насторожено, з дитячою серйозністю, і зробив крок назад.
— Бабусю, хто це?
Їй здалося, що світ завмер. Вона не мала права вимовити: “Я твоя мама”. Бо хіба мама може піти? Хіба мама може проміняти дитячі очі на чуже “нове життя”?
Ірина залишила біля дверей пакунок з іграшками, які колись хотіла подарувати. І пішла.
Того вечора вона сиділа під вікнами їхнього будинку й дивилася, як у вікні миготить світло нічника. Як Марко вкладається спати, як бабуся поправляє йому ковдру.
І зрозуміла — він щасливий без неї.
Та чи має вона право повернутися в його життя після всього?
Чи повинен хлопчик знати правду про ту, що колись залишила його?
А ви б сказали йому — чи дали б минулому спокій?
