Ірина познайомилась з Владом зовсім випадково — на гучній вечірці у спільних друзів. Він одразу звернув на неї увагу: спокійна, впевнена, з тією м’якою усмішкою, яка не потребує слів. Вечір промайнув швидко — жарти, розмови, випадкові дотики. Коли всі розходились, Влад запропонував обмінятись номерами.
Через день він подзвонив і запросив на вечерю. Ірина довго вагалася, але цікавість перемогла. Коли побачила його у темно-синьому костюмі, з трояндами в руках, не змогла приховати посмішку. “Схоже, романтик”, — подумала вона. Вечір минув у теплій атмосфері — розмови, сміх, очі, що не відривались одне від одного.
Після тієї зустрічі вони почали бачитися все частіше. Влад був уважним: приносив квіти, приїжджав серед тижня просто так, бо “скучив”. Ірина відчувала, що поруч із ним спокійно, і, коли він запропонував пожити разом, вирішила спробувати.
У п’ятницю ввечері вона зібрала валізу і переїхала до нього. Квартира була невелика — одна кімната, але затишна. Ірина трохи знітилася: вона звикла мати власний простір, свою зону тиші, але вирішила не звертати уваги. “Звикну”, — подумала і взялася розкладати речі.
Перший вечір минув чудово — вечеря, фільм, сміх. Влад заснув, обійнявши її, а вона довго дивилась у стелю, думаючи, що, можливо, нарешті зустріла “свого”.
Та вже наступного ранку все змінилося.
Влад, ще сонний, простягнув їй телефон:
— Візьми слухавку, це мама, вона хоче з тобою поговорити.
Ірина не встигла навіть отямитись, як у трубці пролунав владний жіночий голос:
— То чого це ти досі спиш? Сніданок синові хто буде готувати?
Від несподіванки Ірина мало не впустила телефон. Її скувало від тону, в якому було більше контролю, ніж звичайної цікавості. Вона кинула коротке “добрий ранок” і подивилась на Влада. Той лише знизав плечима.
— Така вона в мене, — сказав байдуже.
Ірина мовчки поклала слухавку. Всередині в неї щось защеміло.
За кілька хвилин вона вже посміхалася, робила вигляд, що все гаразд:
— Коханий, сходи, будь ласка, в магазин, я складу список для сніданку.
Поки Влад збирався, Ірина записувала найдовший список у своєму житті — із такими продуктами, які той точно довго шукатиме. Коли двері за ним зачинилися, вона швидко зібрала свої речі. Серце калатало, руки тремтіли, але рішення було прийняте — остаточно.
Вона зачинила двері, залишивши ключ на поличці. І поїхала додому.
Коли через пів години телефон задзвонив, вона не відповіла. Не відповіла й потім — ні на дзвінки, ні на повідомлення.
“Куди ти поділася?” — писав Влад.
Ірина дивилася на екран, а потім поклала телефон екраном донизу. Вона не тікала від нього — вона тікала від того, що його мама завжди буде третьою між ними.
Подруги потім довго не розуміли:
— Та він же з квартирою, із серйозними намірами! Можна було домовитись!
А Ірина лише посміхалася у відповідь. Вона знала: домовитись можна з будь-ким, але не з людиною, у якої мама завжди буде головнішою за тебе.
