Марія завжди вирізнялася тим, що вміла показати себе невинною у будь-якій ситуації. Ще з дитинства вона мала схильність перекладати вину на інших і виходити сухою з води. За м’якою посмішкою і тендітними рухами ховалась кмітливість і холодний розрахунок — риси, які дорослі в ній дивним чином жодного разу не помічали.
Мала дівчинка з темними карими очима, акуратним каре та «ангельським» личком завжди вміла створити потрібне враження. Вчителі милувалися її чемністю, а однокласники давно зрозуміли, що за роботу для Марії їм світить хіба що дякую — та й те не завжди.
У підлітковому віці все лише загострилося. Марія маніпулювала подругами, випрошувала подарунки в хлопців і вміла зіграти на почуттях викладачів так, щоб отримати потрібну оцінку. Достатньо було кількох усмішок і фраз «я так старалась…».
Її основною вадою стала шалена тяга до грошей. Не для чогось конкретного — просто сам факт, що їх можна накопичувати й примножувати, приносив їй дивне задоволення. До вступу в університет Марія вже мала непогані заощадження, які дбайливо відклала «на велике майбутнє».
Але все змінилося після трагедії в родині — її мама, Софія Іванівна, серйозно захворіла. Жінці було вже майже сімдесят, Марія народилася в її житті дуже пізно після сорока п’яти, була єдиною бажаною донечкою. Тому тепер Софія потребувала постійного догляду, а єдиною, хто міг лишитися з матір’ю, була Марія.
Софія Іванівна була доброю й м’якою жінкою, яка за життя допомагала всім: сусідам, двоюрідним родичам, подругам. Їй здавалося, що добро має повертатися. Проте її дочка була зовсім іншою.
Марія ставилася до мами з холодом. Могла зникати на кілька днів, залишаючи стару жінку саму. Ліки плутала або забувала давати. Софія Іванівна намагалася сказати про це родичам, але ніхто не вірив.
«Соню, ти просто нервуєш, Марійка ж добра дитина у тебе», — завжди повторювала її молодша сестра Галина і лише зітхала: «У старості всі примхливі…»
Тим часом Марія вступила до університету. Там вона знову почала користуватися своєю зовнішністю — довге пряме волосся, виразні очі, ідеальний макіяж. Чоловіки звертали на неї увагу, а вона тільки підкидала їм натяки. Їй хотілося іншого життя — красивого, розкішного, незалежного, а мама заважала.
Особливо заздрила одногрупницям, які мешкали в окремих квартирах. І тоді в голові Марії визріло рішення — квартира матері має стати її власністю негайно.
Спочатку вона різко змінила поведінку. Стала турботливою, привітною, приносила мамі воду, їжу, складала ліки за графіком. Софія Іванівна, наївна і слабка, раділа, що дочка нарешті «подорослішала».
Але це була лише роль.
Марія хотіла добитися від матері підпису, який дозволив би переписати квартиру на неї. Та чим більше часу минало, тим сильніше її дратувало, що мама живе довше, ніж Марії здавалося справедливим.
Одного вечора, коли терпіння в неї остаточно урвалося, вона крикнула:
— «Збирайся! За тобою зараз приїдуть!»
— «Маріє… що трапилось?» — тихо спитала мати.
— «Ти більше тут не живеш. Я подала документи — ти визнаєшся недієздатною. У мене всі довідки! Квартира тепер моя.»
Через пів години маму вивозили каретою швидкої допомоги до психіатричної установи. Софія Іванівна плакала й казала, що вона при розумі, але ніхто не слухав — персонал бачив подібні історії не вперше.
Марія тим часом влаштовувала у квартирі галасливі вечірки, приводила друзів, сміялась, не думаючи ні на мить про стареньку матір.
Та одного дня все дізналася її тітка — сестра Софії, Галина.
Жінка була обурена до глибини душі. Вона зібрала своїх дорослих дітей, племінників Марії, і ті разом вирішили діяти. Вони найняли адвоката, зібрали всі можливі документи, свідчення медиків, старі довідки, й домоглися повторного обстеження.
Перевірка показала: усі документи Марія підробила, а Софія Іванівна повністю дієздатна.
Суд повернув квартиру матері.
Марія мусила сплатити компенсацію, але Софія Іванівна відмовилась, сказавши:
— «Я не хочу грошей від своєї доньки.»
Після суду Софія Іванівна не підтримувала з Марією жодного зв’язку.
Зате Галина та її діти стали для неї справжньою опорою. Вони допомагали жінці з покупками, ремонтом, субсидіями. Племінники щовихідних приходили до неї на чай, а Софія, попри свій вік, іноді забирала зі школи онуків Галини, або варила їм борщ, коли сестра і племінник з дружиною затримувалися на роботі.
Бо буває так, що найдорожчими стають не ті, на кого надієшся, а ті, хто не відвернувся в найважчий момент.
