Марина довго стояла перед дзеркалом у спальні, відображення повертало до неї чужу, виснажену жінку — із запалими щоками, тьмяними очима й блідими губами. Волосся втратило блиск, а шкіра стала надто прозорою. Хвороба забирала її повільно, невблаганно, день за днем.
Вона тихо зітхнула. Сьогодні лікар сказав те, чого боялася почути: четверта стадія. Метастази. Рахунок іде на місяці.
І чомусь перша думка була не про смерть, а про доньку — Аню. Їй потрібно знати. Треба поговорити.
Із вітальні долинав звук телевізора — Олег дивився футбольний матч. На столі стояла відкрита банка пива, поруч валялися скоринки піци.
— Марин, — крикнув він, не відриваючи погляду від екрана, — ти вечерю не зробила?
— Ні, — відповіла вона спокійно. — Сьогодні не змогла, слабкість. У холодильнику є борщ, підігрій.
— Борщ учорашній! — незадоволено буркнув він. — Міг би хоч раз поїсти щось свіже після роботи.
Марина промовчала. Хоча давно вже знала: у нього “робота” — це кілька годин у кав’ярні з друзями, а решта дня минає за фільмами й соцмережами. Він звик, що вона все робить: платить комуналку, купує продукти, підтримує побут.
Колись, кілька років тому, він здавався іншим — уважним, добрим, турботливим. Але після весілля поступово повернувся у свою звичну форму — ліниву, самозакохану, зручну.
Квартиру, у якій вони жили, подарували Марині батьки ще до шлюбу. Світла двокімнатна оселя на Позняках — її гордість і спогад про родину. Батько не дожив до весілля, але встиг переписати майно на доньку.
І тепер, стоячи перед дзеркалом, Марина раптом усвідомила: час поставити крапку.
Після вечері вона набрала номер доньки.
— Аню, ти вдома? Можеш заїхати завтра? — її голос звучав спокійно, майже буденно.
— Звісно, мамо. Щось сталося?
— Просто поговорити хочу.
Коли вони зустрілися наступного дня, Марина вже все вирішила. Лікар дав їй результати, які не залишали сумнівів.
— Мам, ти така бліда, — стривожено сказала Аня, коли переступила поріг. — Ти була в лікаря?
Марина кивнула.
— У мене рак, доню. Четверта стадія.
Аня стиснула її руки.
— Ні, тільки не це… Може, якісь варіанти лікування? За кордоном, клініка…
— Можна пробувати, але шансів мало, — Марина сумно усміхнулася. — Я не боюся. Боюся лише, що ти залишишся без нічого, якщо я не встигну все владнати.
— Що ти маєш на увазі?
— Хочу оформити заповіт. Квартира має бути твоя.
Аня розгублено глянула на матір:
— А Олег?
Марина гірко посміхнулася.
— Олег? Він уже вираховує, скільки часу мені залишилось. Я випадково чула його розмову по телефону — хвалився комусь, що квартира “майже його”.
Донька обняла матір.
— Я з тобою, мамо. Ми все зробимо правильно.
Того ж дня вони пішли до нотаріуса. Марина спокійно підписала папери, не вагаючись ні секунди. Потім зайшла на держпортал і подала заяву на розірвання шлюбу.
Коли Олег повернувся ввечері, був у доброму гуморі, злегка напідпитку.
— О, вечеря є? — запитав, заглядаючи на кухню.
— Є, — Марина поставила на стіл миску з борщем. — Холодний, але свіжий.
— Знову борщ… — невдоволено скривився він, але сів. — Міг би хоч раз котлет зробити, як раніше.
— Як раніше — не буде, — тихо сказала Марина.
Олег не звернув уваги. Їв мовчки, сьорбаючи й гортаючи телефон. Раптом він отримав повідомлення. Погляд його затримався на екрані.
— Що за маячня? — пробурмотів він. — “Подано заяву на розірвання шлюбу”? Це якийсь жарт?
Марина підвела очі.
— Не жарт.
— Що?! — він підскочив. — Ти здуріла? У тебе ж рак! Я ж не зможу потім квартиру успадкувати!
Марина спокійно поклала ложку.
— Ось, нарешті, ти сказав правду. Не “я не хочу тебе втрачати”, не “як ти житимеш”, а — “я не зможу квартиру успадкувати”.
— Та я просто розгубився! — Олег метушився біля столу. — Ти ж сама казала, треба бути разом у важкі часи!
— Я весь час була “разом”. Коли ти сидів без роботи, коли я працювала ночами, коли оплачувала твої борги. Але зараз я хочу бути сама.
— Це через ту твою дочку, так? Вона тебе накрутила?
— Ні, Олеже. Це ти мене “накрутив” своїм байдужим життям.
Вона встала, підійшла до вікна, подивилася на вечірнє місто.
— Я подбала про все. Квартира тепер записана на Аню. Мені спокійніше.
— Записана?! — він зблід. — Ти не мала права!
— Мала. Це подарунок моїх батьків. До шлюбу. Не спільне майно.
— Марин, ти не можеш так просто взяти й піти!
— Можу. І мушу.
Вона взяла підготовлену сумку, в якій лежали кілька речей, ліки й документи.
— Я поїду до Ані. Тут мені більше нічого робити.
— Але… я не зможу без тебе! — Олег кинувся до неї.
— Зможеш, — Марина глянула йому прямо в очі. — Ти ж завжди жив, користуючись тим, що я поруч. Тепер спробуй сам.
Вона тихо зачинила двері, і в квартирі запанувала тиша
Олег сидів у темряві до пізньої ночі. У голові крутилися лише дві думки: “рак” і “розлучення”. Але не тому, що він боявся втратити Марину — він боявся втратити зручне життя.
Через місяць суд розірвав шлюб. Марина не прийшла — її представляла адвокат. Олег спробував оскаржити заповіт, та безуспішно: квартира справді належала їй ще до весілля.
Він залишився ні з чим — без дружини, без дому, без грошей.
Марина тим часом проходила курс хіміотерапії. Аня щодня була поруч — тримала за руку, готувала легкі страви, розповідала новини.
— Не шкодуєш? — якось запитала вона.
— Ні, — відповіла Марина, дивлячись у вікно. — Я нарешті перестала вдавати, ніби в мене є сім’я. Краще кілька місяців із тобою, ніж роки поруч із байдужістю.
Аня обійняла матір.
— Ми впораємося. Разом.
І цього разу Марина справді повірила.
Холодна осінь тільки починалася, але для неї вона стала початком свободи. Не від хвороби — від брехні, страху й самотності у власному домі.
